Стонор пройшов у радіорубку, надів навушники, почав крутити ручки налаштування.
— Звичайна тріскотня, вочевидь, пов’язана з полярним сяйвом, — сказав він нарешті, відкладаючи навушники.
— Може, я справді божеволію, — пробурмотів лікар, хитаючи головою.
Лоу, сівши до столу, уважно розглядав рештки окулярів.
— Добряче понівечило, — стиха відзначив він, підсовуючи Стонорові розплющену оправу. — Можна подумати, що вони побували під пневматичним молотом.
— Він сам наступив на них, — сказав Стонор, кивнувши на лікаря.
— Якщо в тебе є зайві окуляри, — заперечив Лоу, — готовий довести, що, затоптуючи в сніг, їх не можна так погнути.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я хочу сказати… — Лоу зробив паузу й обвів усіх серйозним поглядом, — хочу сказати, що якась волохата істота, схожа на величезну мавпу, з’явилася біля мене, коли я досяг будки з приладами. Я сахнувся вбік і, певно, вдарився головою об щоглу вітроміра[175]…
До світанку наступного дня ураган почав ущухати і температура піднялася до мінус двадцяти градусів. Коли з-за північного обрію викотилося тьмяне червонувате сонце, заметіль майже вляглася. Вітер налітав лише поодинокими шквалами, здіймаючи хмари сніжної куряви на крутих білих схилах.
Сині тіні лягли у глибоких, занесених снігом ущелинах, куди не проникали промені низького сонця.
Пошуки в околицях станції не дали результатів. Жодних слідів не залишилося на свіжонаметеному снігу. Нікого живого не було видно на багато кілометрів навколо.
Радіо Крижаної печери продовжувало мовчати. Було вирішено, що Стонор і Рассел спробують дістатися туди на лижах. Лікар і Лоу мали залишитися у Великій кабіні.
Після сніданку Стонор і Рассел почали збиратися в дорогу. Поверх пухових комбінезонів вони зодягли легкі вітронепроникні костюми яскраво-червоного кольору, підняли обрамлені сріблястим хутром каптури.
— Елегантна пара, — відзначив Лоу, що вийшов провести їх, — варені раки! Зброю не забули?
— Ти ще віриш у свою волохату примару, Фреде? — запитав Стонор.
Лоу знизав плечима.
— Зброю все-таки слід було взяти.
Високий, худий Рассел труснув чорною бородою.
— В порядку, Фреде! — І поплескав рукою по відкопиленій кишені куртки.
Вони легко піднялися на крижаний горб. Рассел озирнувся, помахав червоною рукавицею й услід за Стонором швидко побіг уздовж крутосхилу.
Високо над головами лижників громадилися чорні, посічені тріщинами урвища. Стежка, прокладена до Крижаної печери, зникла. Її замело снігом.
За скрутом відкрилася далека панорама простягнутої на захід ущелини. Сніжні козирки нависали над чорними базальтовими стінами. Урвища, складені стародавніми лавами, височіли над застиглими хвилями величезного льодовика. Нерухома, посічена глибокими тріщинами крижана річка текла з південного заходу із недосліджених областей Землі королеви Мод.
Стонор, що біг першим, зупинився, приклав до очей бінокль.
— Бачу вхід у Крижану печеру, — оголосив він, — але довкола ні душі. Дивно, що вони, втративши зв’язок, не намагаються в таку погоду йти нам назустріч.
Рассел мовчки поправляв кріплення лиж.
— До речі, що ви думаєте, Джеку, про нічну паніку? — спитав Стонор, ховаючи бінокль.
Рассел знизав плечима.
— Сьогодні вранці мені запала в голову дивна думка, — продовжував Стонор. — Дуже дивна. Ви не здогадуєтеся?..
Рассел похитав головою.
— Бачте, я багато років працював у Гімалаях. Втім, усе це просто дурниця. Не варто й казати…
Стонор різко відштовхнувся палицями і помчав униз, залишаючи на синювато-білому снігу чітку нитку лижного сліду.
Не дійшовши кількох кроків до вузької шпари, що вела углиб крижаного куполу, Стонор зупинився і голосно крикнув. Луна, відбита від базальтових стін, довго повторювала вигук і стихла вдалині. Ніхто не відгукнувся.
— Дивно, — пробурмотів геолог, обтираючи рукавицею спітніле чоло.
Рассел зняв лижі і ступив до розколини. Навколо лежав хвилястий покрив свіжого снігу. Жоден слід не темнів на його іскристій поверхні. Астроном зробив крок, відтак другий і провалився майже по пояс.
— Схоже, що вони не виходили з печери після заметілі, — бурчав Стонор, обережно пробираючись услід за Расселом.
У глибині розколини снігу було менше, проте глибоку тишу як і раніше не порушував жоден звук. Крижані стіни розколини зблизилися. Стало темно. Яскравий день ледь просвічував крізь зеленкуваті товщі льоду.