Лікар заходився торсати метеоролога:
— Фреде, ти розумієш, що тут коїться? Допоможи мені… скажи Стонору…
Але, зазирнувши в очі Лоу, лікар махнув рукою і згорбившись повернувся в радіорубку.
Нарешті, судячи з годинника, настав світанок. Заметіль продовжувала бушувати. Вітер досяг страхітливої сили. Десь угорі, над просторами здиблених снігів, зійшло сонце, а над куполом Великої кабіни ураган продовжував гнати тисячі тонн стрімкого сніжного пилу.
Вийти назовні виявилося неможливим.
Вітер не лише здував увесь принесений сніг, — він підняв у повітря і частину старих кучугур, наметених у минулі тижні. Люк запасного виходу, що вночі знаходився на рівні снігового покриву, тепер підносився майже на метр. Верхня частина вихідної шахти здригалася від безперервних ударів вітру й вібрувала, мов вагон поїзда на повному ходу. З отвору люка не можна було виткнути голови. Каламутне світло змінило пітьму, але воно було так само непроникне, як і чорнота минулої ночі.
Після безуспішних спроб вибратися з люка Стонор підняв кришку і по забитому снігом коридору повернувся в салон.
— Та отямся, старий, — шепнув він Лоу. — Чого розкис! Адже це Антарктида. Повір, мені не менше від тебе шкода Джека, але що вдієш? Якщо сани не розбило об найближчі скелі, ураган міг віднести їх за сотні кілометрів. Не пам’ятаю такого бурану. Швидкість вітру не менше трьохсот кілометрів на годину. Отямся, нас іще чекає чимало справ… І можливо, Джек не загинув. У баках було пальне. Стихне ураган, він запустить мотор і повернеться.
Лоу поволі підняв голову. Стонор глянув йому в обличчя і здригнувся. Фред постарів за ніч років на десять. Очі потьмяніли, зморшки стали глибшими, риси обличчя загострилися.
— Ти не захворів?
— Ні, кажи, що треба робити, Стоноре.
— Наразі чекати. Втім, обговоримо… Боюся, що ми не знайдемо трупа вбитої бестії. Вітер міг відтягнути його куди завгодно. Це буде жахлива невдача, Фреде.
Стонор не помилився. До вечора ураган ослаб настільки, що можна було вибратися назовні. Пригинаючись до самої землі, щоб утриматися на ногах, Стонор і Лоу обнишпорили майданчик навколо купола Великої кабіни. На ньому нікого не було. Вітер зніс від одного до двох метрів снігового покриву. Оголився дах ангару, нижній поверх метеобудки, головний вхід у Велику кабіну. Нових заметів поблизу не було. Тіло зарядженого електрикою нічного дивогляда безслідно зникло. Не знайшлося й жодних слідів аеросаней. Лише відірваний телефонний провід, закручений вітром навколо відтяжки радіощогли, нагадував про події минулої ночі.
Вечеряли мовчки. Стонор був пригнічений невдачею. Думки Лоу блукали десь далеко. Лікар за весь день не промовив ні слова.
— Цікаво, з’являться вони сьогодні вночі? — сказав Стонор, встаючи з-за столу. — Як по-твоєму, Рішаре?
— Мені байдуже, — пробурмотів лікар.
— А як Генріх?
— Піди подивися…
Стонор заглянув у кабіну, де лежав поляк.
— Він спить… чи…
Лікар кинув на Стонора пильний погляд поверх окулярів і, нічого не сказавши, пройшов у кабіну Ковальського.
Стонор підійшов до Лоу.
— Що ти думаєш, Фреде, з приводу наших нічних чудовиськ? Що це таке?
— А я про них узагалі не думав, — тихо сказав метеоролог. — Не знаю. Тобі видніше…
— Вражає їх здатність акумулювати електричні заряди, — міркував уголос Стонор. — Це якісь ходячі акумулятори колосальної ємності. З акумуляцією електричної енергії, вочевидь, пов’язана і здатність світитися. І чомусь вони з’являються саме в негоду… Шерпи[184] розповідали мені про гімалайських єті всілякі казки, але дійсність перевершила найбуйнішу фантазію. Коли б не зникнення Джека, я б ладен був думати, що нам з тобою все приснилося.
— Якби це був сон, Стоноре!
Стонор замість відповіді ударив себе долонею по чолу.
— Яка думка! Чи не їх наближення створює ці вражаючі перешкоди в радіозв’язку? Адже якщо вони такі наелектризовані?..
— Знаєш, Стоноре, — сказав задумливо Лоу, — я тепер майже переконаний, що Тойво потрапив до рук цих пекельних почвар. Вони, без сумніву, водяться в підземному лабіринті. Світіння повітря, шум — це їх робота. Дивно, що вони тоді випустили вас живцем…
Стонор здригнувся.
— Ти гадаєш?
— Наша експедиція переполовинена, — продовжував Лоу. — Ми тепер нічого не вдіємо. Ми навіть не дізнаємося про долю зниклих товаришів. Адже і Рассел міг опинитися в полоні цих потвор. Може, їх декілька никало вчора вночі біля Великої кабіни. І якщо вони спробують атакувати нас серйозно, ми всі загинемо.
— Атакувати?
184
Шерпи — монголоїдний народ, що живе в Непалі й розмовляє тибетською мовою сино-тибетської мовної сім’ї.