— А чом би й ні, Стоноре?.. Я все думаю й ніяк не можу зрозуміти, чому Рассел попереджав лікаря, щоб ми не стріляли.
— Дурниці.
Стонор поспішно пройшов у радіорубку.
Незабаром крізь відчинені двері донеслася музика.
— Це, здається, Кейптаун, Фреде, — сказав Стонор, повертаючись. — Наразі в ефірі все спокійно.
Музика різко обірвалася. Коротка пауза, а відтак:
— Алло, алло, говорить радіостанція «Лазарєв». Викликаємо зимівлю англо-американо-французької експедиції. Алло, алло. Велика кабіна, чому мовчите? Повідомте, що трапилося. Алло, алло…
Текст звернення був двічі повторений по-англійськи, відтак по-французьки.
— Не розумію, задля чого вони знову нас викликають, — роздратовано кинув Стонор.
— А що тут незрозумілого? Ми мовчимо. Вони — найближчі сусіди. Це Антарктика, Ральфе. — Лоу піднявся з-за столу. — Треба їм негайно відповісти. Може, покликати лікаря?
— Не треба. Поговори сам.
Лоу зробив крок у радіорубку.
— Слухай, Фреде, зачекай хвилинку! — крикнув Стонор. — Ти їм скажи так…
Він не встиг закінчити: у репродукторі почулося зловісне завивання. З кожною секундою завивання ставало все голоснішим.
З радіорубки виглянув Лоу.
— Ефір знову сказився. Нічого не чутно, крім цієї пекельної музики.
— Електричні мавпи наближаються до Великої кабіни, Фреде, — прошепотів Стонор. — Притиш звук, але не вимикай. Спробуємо витримати цю мелодію. Ось так… Ну, що робитимемо, старий?
Минуло кілька годин. Виття продовжувало звучати в ефірі. Воно то посилювалося, то слабшало, але було чутне на всіх хвилях і цілком перервало радіозв’язок.
— Вони ходять навколо Великої кабіни, — зціпивши зуби, говорив Стонор. — Ходять і щось винюхують.
— Дивно, що вони не намагаються проникнути до нас, — відзначив Лоу. — При їх силі й інших властивостях їм нічого не варто зламати дах ангару чи вихідний люк.
— Вони не можуть збагнути, що? слід зробити, — невпевнено припустив Стонор. — При всіх особливостях це не більше ніж мавпи.
— А по-моєму, це не мавпи, Ральфе. — Лоу стишив голос. — Я не марновірний, але, далебі, й мені починає здаватися, що ми зіткнулися з… примарами — злими духами холоду й мороку, справжніми господарями цих клятих крижаних пустель.
— Нісенітниця, неймовірна нісенітниця, Фреде! Вони залишають сліди на снігу, як будь-яка жива істота, і ти сам переконався, що вони уразливі для куль. Вся річ у тім, що тут, у Антарктиді, в умовах майже нестерпних для живих організмів, у них з покоління в покоління вироблялися особливості, якими не володіє більшість живих істот, — здатність акумулювати електричні заряди, а може, й інші види енергії. Втім, ученим давно відомі організми, здатні акумулювати електрику. Пригадай електричних скатів з сімейства торпединід. У них є електричні органи обабіч голови, вони можуть створити розряд напругою до трьохсот вольт.
— Усе це теорія, — скривився Лоу, — а на практиці в мене, далебі, не вистачить мужності випустити ще одну розривну кулю в цю електричну бестію. Ніхто не назве мене боягузом, але зараз, зізнаюся, мені страшнувато.
— І все-таки рано чи пізно нам доведеться вибратися нагору і ще раз спробувати щастя.
— Щастя?
— Звісно. Ми за всяку ціну мусимо дістати таку бестію. Хоча б одну. Інакше нам не повірять.
— Джек учора вночі встиг крикнути, що ти помилився, Ральфе. Він мав на увазі цих мавп. У чому ти міг помилитися?
— Лікар щось наплутав. І яка різниця — мавпи це чи щось інше! Ми мусимо запопасти таку істоту.
— Є різниця, Стоноре. А раптом ці істоти розумні?..
— Що за маячня!..
— Вони сильні, вони легко могли б знищити нас, і вони, проте, не нападають. Пригадай повернений перископ і шнур у штольні. А це дивне завивання. Його відтінки змінюються… Можливо, вони хочуть привернути нашу увагу?..
— Ти з’їхав з глузду, Фреде. Ти ж бачив, що? це таке. Якщо у них і є дрібка розуму, то не більше, ніж у пітекантропа[185]. Ні, тобі конче треба ковтнути свіжого повітря. Чом би тобі не зазирнути на метеомайданчик? Останніми днями ти часто порушуєш графік спостережень.
— Ти хочеш, щоб я вийшов зараз назовні?
— Разом зі мною. Я страхуватиму тебе. Зараз не дуже мете…
— Хочеш використати мене як приманку? В Індії так полюють на тигрів… з молодим баранцем… Бе-е, бе-е…
— Боїшся?
— І не приховую цього. І ти боїшся, Стоноре. І лікар боїться. І кожен боявся б на нашому місці. Ми зіткнулися з чимось небувалим, грізним, незрозумілим і тому страшним. Але ми всі боїмося по-різному. Лікар прикрив голову подушкою й сподівається проспати страшні години; у тобі страх бореться з честолюбством і бажанням дістати мільйон доларів за шкуру цієї бестії. А мене після загибелі Джека не вабить навіть мільйон доларів. Та ти й не поділився б ним зі мною, Стоноре.