— Вони оточують нас, це ясно! — вигукнув Лур. — Краще ходімо всередину ракети.
— Ти щойно збирався ловити їх сачком. — У голосі капітана прозвучала насмішка.
— Ми без шоломів, — пробував виправдатися Лур, — і наші комбінезони не такі вже й надійні.
— Можна увімкнути захисне поле навколо корабля, — запропонував капітан.
— Навіщо? — Вель різко труснула головою, відкидаючи волосся, що впало на чоло. — Вони не намагаються наблизитися. Навіщо їх лякати?
— Ти кажеш так, наче вважаєш їх розумними, — невдоволено відзначив Лур, відступаючи до отвору вхідного шлюзу. — А якщо їм раптом спаде на думку накинутися на нас і якщо… вони отруйні?
— Атож, діти мої, — сказав капітан, — якщо, якщо… Сто тисяч «якщо». Тому йдіть-но всередину корабля й зодягніть шоломи, якщо… якщо ви збираєтеся помилуватися заходом сонця.
— А ви? — підозріло запитала Вель.
— Я подихаю ще трохи тутешнім повітрям і піду слідом за вами. Йдіть.
Лур і Вель мовчки скорилися.
Коли вони повернулися, капітана на висувному містку не було. Легка металева драбина була опущена до самого ґрунту.
— Він пішов, — схвильовано вигукнула Вель. — У таку пору! Сонце зовсім низько. Через декілька хвилин буде темно.
— Але вони також зникли, — відзначив Лур, озираючись, — дивися, жодного рою…
— Як дивно! Куди він міг піти й навіщо?
— Він — капітан, — Лур знизав плечима, — і не зобов’язаний здавати нам звіт.
— Але параграф дев’ятий статуту позаземних експедицій, — не здавалася дівчина. — Капітан не може…
— О-ва-ва, — долинуло знизу.
Розсуваючи руками гнучкі блакитнуваті стебла, капітан неквапом ішов до корабля.
— Вель, Лур! — крикнув він, діставшись до майданчика, на якому трава була спалена дюзами «Вихора», — спускайтеся… Вони зникли. І я бачив, як це сталося. Не знаю, що й гадати…
Вель стрімко слизнула по ажурній драбині. Опинившись унизу, відкинула прозорий шолом. Він повис за плечима, мов каптур.
— Вони сховалися у траві?
— Зовсім ні.
— Полетіли геть?
— Ні…
— Вони ховаються в землі, це очевидно, — сказав Лур, підходячи. — У них мають бути нори глибоко під кореневищами трав…
— Я також так гадав. — Погляд капітана був спрямований поверх голови Вель, у темніючу далеч на сході; звідти відчутно накочувалася ніч. — Але вони не сховалися під землю, — правив далі капітан після короткого мовчання. — Вони… поринули у воду… Всі відразу, мов за командою. Дивно, чи не так?
— Куди саме?
Капітан махнув рукою.
— У найближче озеро, і далі, в річку, яка сполучає озера. Я не встиг озирнутися, як усі вони зникли.
— Ясно, — кивнув Лур. — Ось причина їх несподіваних появ і миттєвих зникнень. Тут навколо озера — сотні озер. Що ж, цілком природно… Я підозрював щось подібне.
— Але ти щойно стверджував інше, — посміхнувся капітан. — Утім, це неважливо. Завтра увечері ми простежимо за їх появою, якщо, звісно…
Він не закінчив.
— Якщо що? — швидко запитала Вель.
— Якщо вони захочуть ще раз відвідати нас.
— Дурниці. — Лур зневажливо махнув рукою. — Це закономірність, очевидна закономірність. Вони живуть у водному середовищі й лише на заході сонця піднімаються в повітря…
— Розпростати крила, еге ж? — примружився капітан. — Розпростати крила й потренуватися перед новим зануренням…
— Завтра вранці я виловлю декілька штук з найближчого озера.
— Сачком на довгій палиці?
— Чом би й ні! А можна спуститися під воду в скафандрі.
— Що було видно у воді, коли рої поринали? — спитала Вель, пильно дивлячись на капітана.
Він відповів не відразу. Немов вагався, говорити чи ні.
— Щось було видно? — наполягала дівчина.
— Н-ні… нічого… Вода дуже темна через домішки заліза й гумусу[19]. Сонце було низько, і поверхня озера маслянисто полискувала. Рої входили у воду і зникали… Більше я нічого не бачив…
— Завтра… — почав Лур.
— Завтра ми мусимо перш за все закінчити ремонт, — твердо сказав капітан. — Усе решта потім…
Залишившись наодинці, Вель довго не могла заснути; лежала, несвідомо прислухаючись. Двері з кабіни в коридор прочинені. В коридорі напівтемрява й тиша. Ледь чутно поклацують екрани внутрішнього зв’язку. У центральній апаратній зараз Лур. Сьогодні його нічна вахта. Лур пройшов на пост управління відразу, тільки-но вони піднялися на борт «Вихора»…
«Яка дивна планета! — думає Вель. — Кисень, вода й лише квіти і бабки… А може, це не бабки?..»
Капітан зробив три витки, перш ніж посадив «Вихор». З корабля вони бачили порожні блакитнувато-фіолетові рівнини, — нескінченні рівнини й виблискуючі нитки річок. І океан, що оперізував планету по екватору. Ані гір, ані лісів, ані слідів штучних споруд… Лише рівнини й спокійна гладінь океану. Спочатку капітан хотів посадити «Вихор» на березі, а відтак вибрали цей край озер у середніх широтах… «Не так жарко і безпечніше, — сказав капітан, — ніколи не знаєш, хто ховається в океані…» Знижуючись, ішли на посадку над просторами рівнин. Жодного узвишшя, жодної живої істоти на сотні миль навколо… І тут також — тиша, порожнеча, лише бабки на заході сонця…
19
Гумус — складова частина ґрунту, утворена з перегнилих рослинних і тваринних решток внаслідок життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів.