— Щоб не ламати ніг у темряві, — сказав Озеров.
Жамбал, щось бурмочучи по-монгольски, оточив місце ночівлі кільцем із в’ючних мотузок.
— Каракурт такий мотузок не любить, — пояснив він Жорі. — Може, не прийде…
— А якщо перестрибне?
— Якщо перестрибне, тоді, може, прийде…
Цієї ночі містер Пігастер також не склепив очей.
Наступного ранку почали підйом на перевал. Про інцидент із каракуртами ніхто вже не згадував. Лише Жора під час одного з коротких привалів тихо сказав Батсурові:
— А наш містер сьогодні не посміхається. Напевно, йому скрізь ввижаються каракурти. Навіть не присів на жодному привалі.
— Ти, Жоро, сміливий хлопець, — похвалив Батсур. — Сьогодні вдень нічого не боїшся, еге ж?..
Жора почервонів, але змовчав.
Цей Батсур бачить людей наскрізь. Як він здогадався, що Жора вчора перелякався? А, щиро кажучи, перелякався Жора добряче. Хтозна, скільки таких каракуртів кублилося у верхів’ях ущелини, де стояв табір! Прокинешся, а чорний павук сидить на тобі. У Жори огидно тремтіли пальці, коли він налаштовував передавач. У шереху й трісках нічого не можна було розібрати.
Жора так і не зумів установити радіозв’язку з автоколоною. Ймовірно, в цьому були винні каракурти. Гірше, що не вдалося налагодити зв’язок і сьогодні вранці. У навушниках тріщало, мов під час сильної грози. Вочевидь, була якась несправність у приймачі, але яка, Жора не знав.
— Скажуть іще, що нічого не тямлю в радіо, — злякався Жора.
Він навіть спітнів під спокійним поглядом Озерова, який терпляче чекав установлення зв’язку, і збрехав, що автоколона не озивається.
— Може, місцеві перешкоди, — похмуро роздумував він, крокуючи біля Батсура. — Але звідки?
Батсур із посмішкою придивлявся до похмурої фізіономії Жори. Відтак ляснув його по плечу.
— Не засмучуйся, богатирю. І не сердься. Від гніву старієш, від сміху молодієш. Смійся, — все гаразд буде.
Опівдні маленький караван досяг перевалу. Це сталося якось несподівано. Люди уперто дерлися вгору з уступу на уступ. Насилу витягували обважнілі ноги з гарячих осипів, що з шелестінням повзли вниз крутосхилами. Тягнули і підштовхували присталих коней. Дивилися лише, куди поставити ногу при наступному кроці. Ніхто не дивився вгору.
І раптом гарячий вітер Джунгарської Гобі війнув у пітні обличчя, зірвав і поніс униз ширококрисий капелюх Озерова. Скелі розступилися. Підйом скінчився. Мандрівники стояли на вузькій сідловині, затиснутій серед високих урвищ. Коричневі скелі гігантськими приступками спадали далеко вниз до плоских улоговин і плато великої прикордонної пустелі. Жовті піски губилися у спекотному серпанку, а над ними, замикаючи південний обрій, висіла в повітрі хвиляста біла нитка — чи то хмари, чи то сніги далеких гір.
— Тянь-Шань, — сказав Озеров, — найсхідніші ланцюги Китайського Тянь-Шаню. Між ними і нами близько двохсот кілометрів безводних пісків і такирів[210] Джунгарії.
— А де китайський кордон? — кашлянувши, запитав містер Пігастер.
— Внизу в пустелі, кілометрів за сімдесят звідси.
— І ніхто його не стереже, — додав Батсур, — і нікого не цікавить, де він точно проходить. Там, — Батсур указав на південь, — живуть друзі. Але вони далеко. Їх поселення на другому боці пустелі, біля підніжжя Небесних гір. Наші народи розділяє не кордон, а велика пустеля.
— А що це за чорне плоскогір’я біля підніжжя Адж-Богдо, усе посічене тріщинами? — похмуро перебив Пігастер, двома руками притримуючи капелюх, який вітер так і рвав з голови.
— Оце й є вулканічне плато, відкрите дев’ять років тому, — пояснив Озеров. — Звідси видно його східний край. Плато дуже велике. Воно тягнеться далеко на північний захід. Це єдиний відомий на даний час центр молодого вулканізму в південно-західній Монголії. Десь над цим плато трапилася аварія вашого супутника.
— Проїхати туди на машині не можна? — поцікавився американець.
— Можна подекуди пройти пішки. Більшість міжгір’їв недоступна. Там став би в нагоді вертоліт, якби не страхітливі вітри, що постійно дмуть із Джунгарії.
Караван рушив униз, до східної околиці вулканічного плато.
Під час переходу через Адж-Богдо не вдалося зробити нових відкриттів. Прилади не зареєстрували жодних ознак аномалії. Насторожений погляд Озерова не помітив нічого, що давало б хоч щонайменшу підтримку його гіпотезі.
Залишалося вулканічне плато. Караван уже кілька годин пробирався уздовж його східного краю. Плоскогір’я круто обривалося в кам’янистій передгірній рівнині. Химерні карнизи нависали над головами мандрівників. Зубці й колони, вирубані вихорами в багатосотметровій товщі лав і вулканічних туфів, здавалися руїнами величезних замків, збудованих і зруйнованих велетнями. Глибокі ущелини сягали углиб плато. Вітер, уриваючись в них, завивав і гудів, немов у трубах небачених органів.
210
Такири — плоскі блюдцеподібні западини з глинистим дном; тип глинистої пустелі (Примітка автора).