— Вочевидь, він збожеволів, — похитав головою Озеров. — Але його маячня, без сумніву, пов’язана з тією трагедією, яка тут розігралася.
— А може, він чув якусь легенду і в хворому мозку вона переплелася з дійсними подіями, — припустив Батсур.
— Хоч би що там було, не можна залишати його тут.
— Звісно. Заберемо насильно. Постережи його, а я спущуся в підземелля, де він жив. Я бачив, звідки він виліз. Може, треба захопити щось із його речей.
— Будь обережніший, — попередив Озеров.
— Ти — також, — відгукнувся Батсур. — У руїнах оселилися барси. Один хотів скуштувати нашого американця.
— Що з ним?
— З барсом? Лежить за сто метрів звідси. Чекає, щоб зняли шкуру.
— А Пігастер?
— Трохи подряпаний. Сидить у машині.
Батсур зник серед руїн. Озеров придивлявся до старого, що сидів на кам’яних плитах. Голова старого ритмічно похитувалася. Сухі безкровні губи тихо шепотіли щось. Озеров підійшов ближче, почав прислухатися. Невиразне мимрення старого могло бути і молитвою і прокльонами.
Батсур повернувся через декілька хвилин.
— Там лише зотліле ганчір’я й бите череп’я… І кістки. Здається, він харчувався кажанами і зміями. Ходімо, — звернувся він до старого.
Старий слухняно піднявся і, продовжуючи бурмотіти, пішов услід за Батсуром.
Коли вони підійшли до обвалу, що перегородив ущелину, старий зупинився.
— Не треба! — закричав він. — Ви ведете мене до громових духів. Я хочу померти тут…
Батсур силою потягнув його за собою.
Біля машини їх зустрів Пігастер, закутаний у простирадло.
— Даруйте, колего, за цей маскарад, — звернувся він до Озерова. — Невелика пригода. Сорочкою пан Батсур перев’язав мені голову. Коли б не він… — губи американця здригнулися. — Я зобов’язаний вам життям, пане Батсуре… Я…
— Дрібниці, — поспішно перебив монгол. — Погляньте краще, кого ми привели.
— О, полонений, — підняв брови Пігастер. — Може, господар барса, який атакував мене?
— Це старий сторож монастиря, — сказав Озеров, — але здається…
— Треба мерщій розпитати його, — пожвавився Пігастер. — Можливо, він знає… Задля такої зустрічі варто було їхати сюди й навіть пережити пригоду. Дозвольте поставити декілька питань вашому полоненому.
— Здається, він божевільний, — обережно відзначив Озеров.
— Тим краще. З божевільним легше домовитися. — Пігастер запнув простирадло і став потирати руки. — Сподіваюся, ви не будете заперечувати проти цього маленького інтерв’ю?
Озеров знизав плечима.
— Ходи сюди. — Пігастер поманив пальцем старого. — Не хочеш? О’кей!.. Якщо Магомет не йде до гори, гора може підійти до Магомета[214].
Американець, накульгуючи, дістався до старого, що сидів на землі, і сів напроти нього.
— По-перше, скажи, — продовжував він, — ти людина чи привид?.. Мовчиш… Чому мовчиш? Не знаєш?
Озеров з подивом поглянув на Батсура.
— Коньяк! — тихо пояснив молодий монгол. — Довелося дати замість ліків.
— Прошу трохи помовчати, — сказав раптом чистою російською мовою Пігастер. — Ви заважаєте встановити з ним контакт. Не коньяк, а гіпноз…
Озеров і Батсур приголомшено видивилися один на одного, — чи не недочули вони.
— Відповідай, примаро, — повторив по-монгольски Пігастер. — Коли ти востаннє бачив у пустелі людей… чи примар, бо це не міняє справи? Ну говори… Говори… Я чекаю.
Старий, сидячи зі схрещеними ногами навпроти Пігастера, тихо похитав головою. Очі його були заплющені.
— Говори, — наполягав Пігастер, — голосніше.
— Я бачив громових духів п’ять зим тому, — промовив старий, не розплющуючи очей. — У день і годину їх танцю я наважився наблизитися до їхнього сховку. Я мусив учинити так. Шукав онука… Вони покарали. Відняли сили й не повернули хлопчика. Я не відразу дізнався про кару… Вона прийшла пізніше… Старий лама Уерен мав слушність. Він знав правду… Він звелів робити карби…
Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк.
Озеров завмер, напружено прислухаючись. Схоже було, що старий знаходився в напівгіпнотичному стані.
«Якби американцеві вдалося змусити його заговорити, — думав Аркадій. — Здається, він увійшов у контакт із божевільним. Як довго контакт збережеться?»
— Дурниці, — голосно сказав Пігастер. — Ти говориш не про те. Я не хочу знати, що було п’ять зим тому. Я хочу знати, що було після останньої зими: навесні, цього літа.
— О, — застогнав старий, закриваючи обличчя висохлими руками, — не питай. Я не знаю. Не було сил… Я не бачив громових духів. Я нічого не бачив… Чекав смерті… Дай померти… спокійно…