Озеров і Батсур об’їздили масив Атас-Ула в усіх напрямах. Нічого примітного тут не виявилося. Червонуваті башти, зубці й карнизи, створені вітрами в товщі червонуватих пісковиків, були такі самі, як на інших масивах великої пустелі. І так само розстилалися навколо безкраї кам’янисті плато, жовті хвилі барханів, пласкі блюдця такирів, що зблискували від солей.
Монастир тулився в невеликій ущелині. Він був ущент зруйнований і, мабуть, покинутий дуже давно. Лише змії безшумно ковзали по гладких плитах і, зачувши лункі кроки, поспішали сховатися в нагромадженнях каміння.
Вода єдиного джерела була солоною і ледве годилася для пиття.
— Якши[215] вода, — сміявся Батсур. — Суп солити не треба.
— А скоро ми поїдемо звідси? — поцікавився Жора, з огидою відсовуючи емальований кухоль з чаєм.
— Хоч завтра, богатирю. Треба лише спочатку знайти підземелля.
— А їх тут немає.
— Не поспішай з висновками. Підземелля мусять бути. Старий говорив навіть про підземний храм.
— А якщо не тут?
Батсур спохмурнів. Це і йому вже не раз спадало на думку. Що, коли вони з Озеровим не зрозуміли назви, яку прошепотів помираючий? Старий згадав про печери. У одній з них має знаходитися храм з великою статуєю. А тут не було й сліду печер.
— Повернеться Аркадій Михайлович, порадимося, — сказав Батсур. — Щось довго його сьогодні немає. Скоро ніч…
— Цікаво, де тепер наші? — мрійно протягнув Жора. — Либонь, уже в Алма-Ата, а може, і до Москви дісталися.
— А ми все це знали б, — у тон йому проспівав Батсур, — якби один мій знайомий перевірив вчасно радіоапаратуру.
Жора густо почервонів:
— Їй-богу, я не винен, Батсуре. Я ж пояснював… Ви погодилися взяти мене найостаннішої миті, коли все було упаковано. А радіо перевіряв Ігор Миколайович… Напевно, це він замість запасних батарей засунув у ящик з радіоапаратурою свинячу тушонку. Він завжди все плутав і все забував. Таблиці від приладів він міг тицьнути в аптечку, мазь від опіків — до продуктів. Коли ми стояли біля базальтового плато, кухар поклав цю мазь у салат разом з майонезом. І ніхто не здогадався. Всі лише дивувалися, чому салат пахне ліками. А потім Ігор Миколайович попросив мене знайти мазь від опіків, і я знайшов порожній слоїчок разом зі слоїками з-під майонезу. Ігор Миколайович не велів тоді нікому говорити…
— Не можна, богатирю, лихим словом згадувати відсутніх друзів, — сказав, сміючись, Батсур. — Друзі кепсько спатимуть. І ти кепсько спати будеш… Просто Ігор Миколайович трохи неуважний, як усі великі вчені. А я б усе-таки, на твоєму місці, відразу ж перевірив передавач. Тоді ми не втратили б зв’язку із зовнішнім світом. Чого доброго нас ще розшукувати почнуть, як зниклих безвісти.
Заскрипів пісок під неквапливими кроками.
До вогнища, біля якого сиділи Батсур і Жора, підійшов Озеров. Він був сам.
— А де Жамбал? — запитав Батсур, з неспокоєм поглядаючи на приятеля.
— Він залишився там. — Аркадій кивнув у той бік, звідки прийшов. — Ми знайшли вхід до печер. Це кілометрів за п’ятнадцять звідси. Згортаймо табір, і поїхали…
Всюдихід неквапом котився по темній пустелі. Яскраве світло фар виривало з мороку дрібні брижі горбистих пісків, хирляві гілки напівзасохлої карагани, поточені вітром скелі. Вони несподівано з’являлися, відкидали різкі гострі тіні і, немов примари, розчинялися в мороці. Перетнули плоску поверхню такиру, відтак русло висохлої річки. Слизнула і зникла в темряві велика сіра змія. Червонуваті цятки спалахували, немов іскри, в темних пісках праворуч і ліворуч від машини.
«Шакали», — подумав Батсур.
Він сидів у кабіні всюдихода між Озеровим і шофером-монголом.
Машину вів Аркадій. За якимись лише йому відомими ознаками він орієнтувався в темному лабіринті барханів і скель.
«Огинаємо масив з півдня, — міркував Батсур. — Значить, Аркадій мав рацію: печери знаходяться в західній частині масиву, а не на сході, де розташовані руїни монастиря. Ці руїни ввели нас в оману».
Озеров загальмував усюдихід:
— Зараз буде крутий спуск і потім улоговина. Там знаходиться вхід у підземелля. Я хотів, щоб ви подивилися це місце відразу, як зійде сонце. Хочу перевірити своє враження.
— Щось нове?
— І так і ні.
Попереду далеко внизу спалахнула і згасла яскрава цятка. Відтак знову засвітилася і знову згасла.
— Жамбал сигналить, — сказав Озеров. — Ми майже біля мети.
Всюдихід, прискорюючи рух, ковзнув униз в улоговину.