Через два дні зелений всюдихід під’їхав до місця старого табору біля урвищ базальтового плато. Тут запаслися свіжою водою. Жора хотів викупатися, але Озеров не дозволив.
— По дорозі назад, а зараз нема коли. Якщо запізнимося, «злі духи» не пустять нас у Грімку ущелину.
Жора похмуро поліз у кузов усюдихода. Останніми днями він перестав розуміти, коли Аркадій Михайлович і Батсур говорили серйозно, а коли кепкували з нього. Власне, все почалося в улоговині біля Атас-Ула, коли Жора ляпнув про аеродром і про лаву… Тепер Батсур називав «аеродромом» кожен зустрічний такир, а Аркадій Михайлович, говорячи про підземелля Атас-Ула, іменував їх не інакше, як «Підземний лабіринт біля аеродрому».
Батсур усю дорогу бився над розшифровкою китайського напису. Щось у нього не виходило. Трясучись у кузові всюдихода, він бурмотів про танки? громових духів, священні плити і ламу. З розмов, які вели на коротких привалах Батсур і Аркадій Михайлович, також нічого не можна було втямити. Здавалося, що вони обидва серйозно повірили у старовинну легенду, розказану старим монголом і зараз збираються зазирнути до злих духів, що мешкають у центрі базальтового плато, і дуже бояться запізнитися.
На всі питання Жори Батсур незмінно відповідав:
— Потерпи, богатирю. Ще не все ясно. Наразі це гіпотеза…
«Хороша гіпотеза!» — сердито думав Жора. Проте після похибки з аеродромом остерігався висловлювати свої думки вголос. Він поділився сумнівами з Жамбалом і мовчазним шофером. Шофер багатозначно підняв брови, сплюнув крізь зуби і за звичаєм промовчав, а Жамбал несподівано сказав:
— Все правильно! Треба злий дух проганяй з Гобі. Новий життя прийшов. Навіщо нам злий дух! Ченці пішов, нехай злий дух теж пішов. Добре буде…
Табір улаштували під урвищами базальтового плато, кілометрів за тридцять на захід від джерела. Наступного ранку, захопивши радіометри[216] й мотузки, попрямували до центрального вулканічного конуса, який знаходився неподалік. Влітку з боку джерела до нього так і не вдалося проникнути через тріщини. Проте конус виявився недоступний і від нового табору. Глибокі тріщини, що розтинали покриви базальтових лав, незабаром перепинили шлях дослідникам.
— Тут без вертольота не обійтися, — зі злістю сказав Батсур.
— Як радіоактивність, Жоро? — поцікавився Аркадій Михайлович.
— Нормально…
— До центрального конуса близько кілометра. До його кратера кілометра півтора. Далебі, ще рано, Батсуре.
— Якщо випромінювання спрямоване, то мабуть. Але до Грімкої ущелини залишається якихось триста-чотириста метрів. Її вплив має позначитися.
— Не забувай, що розряд відбувся всього кілька місяців тому.
«Про що вони?» — думав Жора, з огидою поглядаючи на глибокі тріщини.
— Аркадію Михайловичу, — запитав він після того, як Озеров і Батсур замовкли, — що ви називаєте Грімкою ущелиною?
— Он ту глибоку ущелину, що підходить до центрального конуса. Ми її добре роздивилися з літака. З цієї ущелини можна проникнути в жерло центрального вулкана. Це єдине жерло, в якому немає лавового корка. І над ним ми спостерігали підвищення радіоактивності.
— А чи не спробувати пробратися до вулкана по самій ущелині? — невпевнено запропонував Жора. — Адже вона напевно доходить до краю плато…
— Це думка, — відзначив Батсур, — якщо, звісно, дно ущелини доступне і якщо ми не заблукаємо в лабіринті тріщин. Із дна нічого не буде видно.
— Треба спробувати, — сказав Озеров. — Тепер ми остаточно переконалися, що поверхнею плато шляху до центрального вулкана немає. А проте, лама, який приніс у підземний лабіринт біля аеродрому уламок священної плити, вочевидь, ухитрився побувати в центральному жерлі. Спробуємо вчинити, як радить Жора.
Лише до вечора наступного дня вдалося знайти в урвищах плато вхід у Грімку ущелину. Він нічим не відрізнявся від усть інших ущелин, які сотнями заглиблювалися у плато. Дно Грімкої ущелини було завалене величезними брилами базальту. По них і довелося пробиратися, ризикуючи на кожному кроці зламати ногу.
Ще декілька днів було витрачено на те, щоб у заплутаному лабіринті тріщин відшукати ту головну ущелину, яка вела до каналу центрального вулкана.
Місцями ширина ущелини складала трохи більше метра. Чорні стіни здіймалися вертикально вгору, і лише вузька смужка блакитного неба, десь на недосяжній висоті, нагадувала про величезний світ, що залишився за межами цього тісного кам’яного лабіринту.