Трохи сприкрений, я повернувся в хол. Сторож продовжував дрімати у своєму кутку.
— Атлантида, — голосно сказав я, підходячи. — Де Атлантида?
Він, не розплющуючи очей, мовчки простягнув висохлу темну долоню.
— Вже заплачено, — заперечив я, — але Атлантиди там немає.
Старий поволі підвів червоні, без він повіки, уважно подивився на мене сльозавими очима, щось пробурмотів.
Я мовчки чекав.
Він, крекчучи, підвівся, насилу розпростав згорблену спину. Він був дуже старий і сам скидався на стародавній музейний експонат. Клапті сивого волосся стирчали на висохлому черепі. Довгий горбатий ніс сягав до гострого підборіддя. Тонкі безкровні губи були щільно стиснуті. Заношений чорний костюм зім’ятий і вкритий плямами.
Накульгуючи, він ступив декілька кроків і запитав щось по-португальськи.
— Не розумію, — сказав я по-французьки. — Може, ви розмовляєте ще на якійсь мові?
Старий глузливо хихикнув.
— Ще на якійсь мові! — повторив він, копіюючи мій акцент. — Ти не француз, звісно. Звідки ти?
— Я — росіянин… З Радянського Союзу.
Він обернувся і якийсь час мовчки дивився на мене, ледь підвівши повіки.
— Знаю, — сказав він нарешті. — Ти з тієї шхуни, яка стоїть у Фуншалі… Кілька років тому тут був один росіянин… Навіщо тобі Атлантида?! — раптом закричав він, зблиснувши очима. — Що ти знаєш про неї? Її треба шукати там, там, розумієш? — він указав кістлявим пальцем у відчинені двері, за якими синіла гладінь океану. — Ви, росіяни, могли б… Треба лише вірити… Вірити й хотіти…
— Пробачте, — сказав я, роблячи крок до виходу.
— Куди ж ти?! — знову закричав старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… Ходімо!..
Мені стало моторошно, і я мимоволі відступив.
— Не бійся, — сказав він, немов читаючи мої думки. — Я ще не остаточно з’їхав з глузду… Ти хотів бачити Атлантиду. Йди, дивися…
Він відчинив маленькі двері в стіні. За дверима похилий коридор вів у тьмяно освітлені червонуватим світлом зали.
Я вагався, майже не сумніваючись, що маю справу з божевільним.
— Йди, йди, — повторив старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… — І він тихенько розсміявся.
Відтак зашкандибав до крісла, що стояло в кутку, сів у нього й заплющив очі.
Я зробив крок у коридор зі змішаним відчуттям цікавості й роздратування, упевнений, що знову буду обдурений.
Дійшовши до середини коридору, озирнувся. Старий дрімав у своєму кріслі. Коридор вивів мене в напівтемну кімнату з низько нависаючим склепінням. Вікон у ній не було. Тьмяне світло проникало крізь широку арку дверей із сусідньої зали. Ліворуч від входу, просто на кам’яній підлозі, лежала частина величезної мармурової колони з різьбленою капітеллю[29], поцяткованою ходами молюсків-сверлунів. Праворуч у стіну була вправлена масивна мармурова плита, вкрита написами. Я підійшов ближче. Бічне освітлення надавало незвичайної рельєфності літерам, викарбуваним на білому мармурі. Напис був на двох мовах — латинській та грецькій.
Насилу згадуючи сенс давно забутих латинських слів, я радше здогадався, аніж прочитав:
«Хто б ти не був, прибульцю, проймися трепетом, позаяк стоїш на порозі найбільшої таємниці світу, в якому народжений. Все, що побачиш тут, повернено океаном, який поглинув наймогутнішу державу Землі. Історія народів і країн була б іншою, якби її продовжували писати атланти… Але вони зникли, і з дещиць залишених ними знань виросли науки й мистецтва Нового світу».
Далі йшли розлогі цитати з Платона, який уперше розповів людям про Атлантиду.
«Єгипетські жерці розповіли грецькому мудрецеві Солону, — читав я, — що елліни — свіжа квітка на дереві людства. І задовго до них у Елладі існували сильні держави і жив освічений народ… Записи вказують, що народ цей колись зіткнувся з грізною силою, що наступала на всю Європу й Азію з боку Атлантичного моря. Там, за Геракловими Стовпами, тоді знаходився острів, більший від Лівії, і від нього відкривався доступ до інших островів і до материка. На цих землях, званих Атлантидою, утворилася велика і грізна держава. Вона володіла Лівією до Єгипту і Європою до Тірренії. Вона готувалася поневолити й Елладу і весь світ. Проте великі нещастя обрушилися на країну атлантів. Розверзлася земля, і захиталися гори, і вулкани почали викидати вогненну лаву, і в один день і тяжку ніч уся Атлантида занурилася в море разом з військовою силою, народом і містами».
29
Капітель — горішня частина (завершення) колони, пілястри або стовпа, на яку спирається балка чи архітрав.