Я торкнувся рукою одного з них. Це була капітель величезної колони з химерним і складним фантастичним орнаментом; матеріал — полірований зливний кварцит[36] — камінь надзвичайної міцності, з біса важкий для обробки. Якими інструментами були вирубані з нього архітектурні деталі? Навіть у наші дні подібне завдання не належало до легких.
Сутінкова зала здавалася безконечною. Смуги червонуватого світла проникали у вузькі прорізи схожих на бійниці вікон, вихоплювали з напівмороку шматки мармуру, базальту, граніту й безліч інших матеріалів, склад яких не можна було відразу визначити.
Я поволі йшов уперед. Ось шматок витонченої, строгої колони, край величезної мармурової чаші, архітрав[37] з невиразним орнаментом, куля з чорного базальту, мармурова жіноча рука довершеної краси…
Так, це був незвичайний музей. На його експонатах лежала печать нерозкритої таємниці. Від них віяло старовиною тисячоліть, а не століть. Тут не потрібні були вигадливі етикетки, як там, нагорі. Ці камені говорили своєю мовою. Вона була зрозумілою й загадковою водночас. Але такі загадки не розкриваються декількома словами.
Зала закінчувалася невеликим альковом[38]. Щоб проникнути туди, треба було піднятися вузькими сходами з десятком кам’яних приступок. Альков був порожній і залитий яскравим денним світлом. Світло проникало звідкись зверху. Після присмерку зали я зажмурився.
А коли розплющив очі, побачив Його…
Власне, це був звичайний портрет у повен зріст на тлі морського пейзажу. В інший час, у іншій обстановці він, либонь, не справив би на мене особливого враження. Але тоді, після огляду підземного музею, збуджений атмосферою якогось таємничого очікування, я був приголомшений. Я завмер на місці й не міг відірвати погляду від мужнього й скорботного обличчя.
Художник зобразив його на березі океану. Зеленкуваті вали обрушувалися на скелястий берег і розсипалися клаптями білої піни. Він стояв на карнизі серед темних, покритих водоростями скель, прихилившись спиною до урвища. Однією рукою притискав до грудей складки широкого пурпурового плаща. Другу — смагляву й сильну — простягнув перед собою, стискаючи нею виступ скелі, немов штурвал стрімкого корабля. Вітер розвівав довге сиве волосся, стягнуте на чолі золотим обручем. Бліде обличчя, не рушене зморшками, було спокійне. Лише глибокі складки в кутиках уст свідчили про довгі роки випробувань. Широко розплющені очі були спрямовані в океан. У них були скорбота і питання, і величезне знання…
— Надивився? — почувся глухий голос, що мовби виходив з-під землі.
Я здригнувся й озирнувся.
Внизу, біля сходів, що вели в альков, стояв старий сторож.
— Хто це? — тихо запитав я, указуючи на портрет.
Старий усміхнувся:
— Він народився дванадцять тисяч років тому… Йому випало пережити свою вітчизну.
— То, значить, це не портрет?
— Портрет… Написаний через декілька днів після його смерті. З пам’яті… Але схожий… Такий схожий… — щось подібне на зітхання вирвалося з запалих грудей старого. — Жак був талановитим художником…
— Жак?
— Жак Маріан Дюваль — мій друг… Ми разом з ним приїхали на цей острів сімдесят з гаком років тому.
— Даруйте, а хто ж тоді ви?
— Мене звуть Антоніо Сальватор ді Рівера. Маю сумнівну честь називатися вченим хранителем того ярмаркового балагану, який ти бачив нагорі.
Я закусив губу. Старий уважно стежив за мною, примруживши червоні сльозаві очі.
— Що тебе ще цікавить?
— Усе це, — я вказав углиб похмурої зали, — звідки?
— Ходи сюди, — сказав він замість відповіді.
Я поглянув ще раз на портрет у алькові і спустився кам’яними сходами в залу.
— Ти хто такий? — запитав він, коли я зупинився біля нього.
Я сказав.
Старий потер висохлою рукою жовте воскове чоло.
— Пригадав, — пробурмотів він, поглядаючи на мене. — Читав твої статті про Атлантичний океан… Там усе дурниці… Не перебивай… Дурниці… Але в одному ти маєш рацію… Молоді опускання дна… Вони тривають… Його край, — він кивнув на портрет, — іде на глибину…
— Не розумію… Хто він?
— Не поспішай… Його одноплемінники обробляли ці камені… Бачив руку дівчини? Довершенішої руки не створив жоден скульптор Землі за всю історію незліченних поколінь. А орнаменти! Ти десь бачив такі?..
— Ні, — зізнався я.
— Ще б пак… Їх мистецтво залишається неперевершеним.
36
Зливний кварцит — гірська порода, в якій кристали кварцу «злиті» так щільно, що будь-яка межа між ними стирається.