— Це все ви дістали з дна океану?
Старий презирливо усміхнувся.
— Це повернув океан. Той, хто спуститься на дно… — він замовк, не закінчивши фразу, і відвернувся.
— Знайде Атлантиду, — підказав я.
— Навіщо шукати, — він роздратовано пересмикнув худими кістлявими плечима. — Вона давно знайдена. Вона навколо. Ми знаходимося в центрі південно-східної провінції. За двадцять миль[39] на північ розташований Великий східний порт. Звідси їх судна плавали до берегів Африки і до Середземного моря. На схилах цієї гори, що перетворилася на острів, була велика обсерваторія.
Він говорив так, немов бачив усе це навіч.
— Звідки ви знаєте? — не витримав я.
Він не розсердився. Пильно подивився на мене. Відтак тихо заговорив, немов балакаючи з самим собою:
— Я дуже старий… Доживаю останні місяці, якщо не дні… Все життя я присвятив одній мрії. Хотів повернути людям загублену ланку великого ланцюга їх історії. Наді мною знущалися. Одні тому, що були розумні, боялися й заздрили, інші — тому, що були глупаками. Але я присягнувся йому, що не відступлю, — старий указав у альков, — і намагався дотримати клятви… Тут зібрано все, що вдалося зібрати за сімдесят років короткого людського життя. Про кожен з цих каменів можна написати книгу… Зараз у мене не лишилося ані сил, ані грошей. На батьківщині я оголошений кримінальним злочинцем, який викрав і розтринькав статки цілої сім’ї… Своєї сім’ї… Ти розумієш? Ці камені поглинули все. І якби в мене було ще більше… — він махнув рукою.
— Але чому ви не написали про це?
— Спочатку тому, що був молодий і дурний. Хотів дізнатися більше й відразу вразити світ своїми відкриттями… Потім, коли порозумнішав, то вже знав так багато, що… мені не повірили. Історією його країни, — він знову кивнув у бік портрета, — хотіли займатися багато, а докази були лише в мене. Знаєш, що зробили з моїм першим рукописом? Це був науковий трактат, а його видали як фантастичну повість. Я мало не з’їхав з глузду. Подав до суду, і мене-таки оголосили божевільним. Другу книгу взагалі відмовилися друкувати. А коли я вирішив видати книгу сам… у мене вже не було грошей…
— Але невже в цілому світі не знайшлося…
— Мовчи… І твоя країна не забажала б мати справи з божевільним. Вимагали доказів справжності всього, що зберігається тут. Це було блюзнірством. Я ладен перегризти горло тому, хто не вірить, але не принижуся до доказів, що я не брехун.
— Які докази? Хіба ці пам’ятки не говорять самі за себе? Я не фахівець, але…
Старий презирливо посміхнувся.
— Це видно, — пробурмотів він, витираючи сльозаві очі брудною хусточкою, — це-бо видно… А ось ті, хто розуміє… Їм потрібні докази! Вони знають, що старий ді Рівера після смерті Жака Дюваля все життя працював сам. У нього немає свідків… Він міг сфальшувати документи, музейні книги. Він міг сам власноручно створити всі ці колони, орнаменти, арки, ходи сверлунів, руку дівчини. Хі-ха-ха-ха…
Його верескливий сміх розбудив відлуння цієї дивної зали. Старий уже замовк і знову тер очі хусточкою, а сміх ще звучав десь удалині за подвійним рядом кам’яних колон.
Мені знову стало моторошно, і я подумав, що люди, які називали його безумцем, були недалекі від істини.
— Ні, — сказав він, неначе вгадуючи мої думки, — ні-ні. Це все значно складніше, ніж ти припускаєш… Але досить. Мені не слід було говорити про це… Йди! Час замикати музей.
— А як же портрет, — запротестував я. — Хто зображений на ньому?
— Хочеш знати?
— Хочу.
— Я міг би відбутися від тебе небилицею, — задумливо промовив ді Рівера, — або просто вигнати за настирливість… Не ображайся… Я вигнав звідси не одного любителя чужих таємниць, особливо зі зграї журнальних брехунів… Ненавиджу їх… Цієї долі не уник і вельмишановний сер Френсіс Сноудон з Королівського товариства… Дурень намагався просторікувати, що тут він бачить пам’ятки критської культури[40], а не те, що тут є. Бачив би ти, як він драпав! Я викинув услід його портфель, котелок[41] і парасольку… Але з тобою інакше: не скажу, щоб ти мені сподобався. Я ще не розкусив тебе. Втім, далебі, дещо розповім. На твоїй батьківщині про мої праці не чули… Але ставлю умову: ти не перетвориш це на цікаву байку для простаків. В усякому разі, поки я живий. Обіцяєш?..
— Ви хочете, щоб я зберіг у таємниці вашу розповідь?
— Я хочу того, що я сказав, — скипів ді Рівера. — Не перетворювати історію зниклого народу на анекдот. Ти зрозумів? Те, що ти почуєш, справді відбулося. Якби я вірив у бога, я міг би заприсягтися. Але я перестав вірити сімдесят років тому. До того ж я присягався лише один раз у житті. Я не вимагаю вірити мені, але наполягаю, щоб ти обіцяв не знущатися з почутого. Не можна більше зганьбити істину, як зробивши з неї фантастичне оповідання.
40
Критська (мінойська) культура — високорозвинена культура бронзової доби на о. Крит (ІІІ-ІІ тис. до н. е.), відкрита в кінці ХІХ ст. англійським археологом Артуром Евансом.