— Обіцяю, що не напишу фантастичне оповідання, — урочисто промовив я.
— Поки я живий, — повторив ді Рівера. — Амінь. Отож, слухай… Утім, ні. Йди в бібліотеку, там зачекай.
Він обернувся і, крекчучи, поліз по сходах в альков. Я поволі рушив через напівтемну залу. Ступивши декілька кроків, обережно озирнувся. Старий у глибокій задумі стояв перед портретом, не відриваючи від нього пильного погляду.
Чекати мені довелося досить довго. Нарешті почулися човгаючі кроки. Старий з’явився біля входу в бібліотеку.
— Я мушу замкнути вхідні двері, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Воротар хворий, і мені доводиться виконувати його обов’язки… Жалюгідні шеляги, які роззяви платять за вхід, — весь дохід музею.
— А чи не піти нам до кав’ярні? — нерішуче запропонував я.
Старий швидко озирнувся, допитливо глянув мені в очі. Відтак байдуже сказав:
— Ходімо… Лише попереджаю… у мене… немає грошей. Останні дні в музей ніхто не заглядав… окрім тебе.
Ми вийшли надвір. Сонце вже висіло низько над обрієм. Легкий бриз ніс вологу прохолоду. Від його поривів починало шелестіти широке листя пальм. Неподалік шумно зітхав океан.
Біля входу в музей на кам’яній лаві лежала пачка журналів.
Ді Рівера підняв їх, перегорнув, обережно склав у крісло, що стояло в холі.
— Милостиня музеєві, — пояснив, зачиняючи важкі дубові двері. — Шлють безкоштовно… Подекуди пам’ятають про нас…
У кав’ярні той самий напівголий кельнер зі срібною сережкою в вусі, розуміюче підморгнувши мені, заставив столик тарілками, мисками і пляшками. З того, як старий ді Рівера потирав худі пальці й ковтав слину, я зрозумів, що він дуже голодний…
Ми вечеряли довго: запивали гіркуватим вином гострі місцеві страви й обмінювалися порожніми фразами. Коли на столі з’явилися маленькі філіжанки ароматної кави й таця з фруктами, старий витер серветкою тонкі безкровні губи, уважно поглянув на мене і сказав:
— Ти хотів знати історію портрета. Слухай… Це портрет чоловіка, викинутого хвилями на берег за декілька миль звідси, ген за тим скелястим мисом уранці 28 червня 1889 року. Двоє молодих нероб вешталися того ранку берегом. Один з них хотів стати лінгвістом. Він приїхав на Мадейру вправлятися в португальській мові. Але його цікавили мови взагалі. Того ранку в нього в кишені був томик віршів Сафо[42] й він викрикував на все горло звучні строфи на давньогрецькій мові. Він хотів перекричати океан… Другий був художником. Він приїхав малювати воду, небо й скелі. Пробираючись уздовж берега, лінгвіст і художник помітили на мокрому піску червону пляму. Вони підійшли ближче і побачили гарний плащ із дивовижно легкої й еластичної пурпурової тканини, вигаптуваної золотими візерунками.
Я оголосив, що це римська тога[43], а Жак — що це плащ Летючого Голландця[44], звіяний ураганом. Захопивши плащ, ми пішли далі і в сотні кроків від того місця, де знайшли плащ, побачили… Його… Він лежав на піску, широко розкинувши сильні руки. Довге біле волосся приховувало обличчя. Він здавався сплячим, але ми були певні, що він мертвий. Однак, він ще жив. Слабке дихання ледь колихало могутні груди. Ми привели його до тями. На жаль, ненадовго. Він помер у нас на руках через кілька хвилин… Виконуючи його волю, ми загорнули тіло в гаптований золотом плащ, прив’язали до ніг важкий камінь і кинули з високого урвища в океан. Через декілька днів Жак намалював його портрет — той самий портрет, який ти бачив. Після смерті Жака я придбав цей портрет для музею, який тоді почав створювати… Я кажу, звісно, про підземний музей, — додав ді Рівера після короткої мовчанки.
— Ну, а далі? — запитав я.
— Про портрет усе, — тихо сказав старий. — Скелі й океан Жак малював з натури. Ти впізнаєш місце, якщо колись дістанешся до того мису. Побувай на ньому… Океан прийняв там у своє лоно останню людину Атлантиди.
— Останню людину… Атлантиди? — розгублено повторив я, гадаючи, що недочув.
— Так. Він повернувся на Землю через дванадцять тисяч земних років і не знайшов навіть того місця, де була його батьківщина.
Я відчув, що у мене починає паморочитися голова. Промайнула думка: «Хто з нас збожеволів?.. Чи ми обидва п’яні?»
Я ковтнув кави й вирячився на старого.
Ді Рівера сплів тонкі пальці й, поклавши на них гостре, сухе підборіддя, дивився в темніючий океан. Вітер ворушив рідке волосся на його жовтому черепі.
42
Сафо, Сапфо (630/612 — 572/570 до н. е.) — давньогрецька поетеса, представниця мелічної (музично-пісенної) лірики.
43
Тога — чоловічий верхній одяг громадян у Стародавньому Римі у вигляді плаща без рукавів.
44
Летючий Голландець — легендарний образ капітана Ван Страатена, приреченого на вічне плавання в морі.