— Дуже добре, ата.
Вичерпавши, таким чином, усі доступні нам теми, ми замовкли. Шоди приніс чай і перепічки. Під час чаювання я почав розмову, що цікавила мене.
— Шоди, — сказав я, — приготуй, будь ласка, продуктів днів на три для двох чоловік. Завтра поїдемо нагору, ген туди, — і я вказав на гребінь Хозер-Мечського хребта.
— Кафандар? — запитав Шоди, не дивлячись на мене, і я помітив, що старий вівчар при цьому слові стрепенувся і розплющив око.
— Так, Кафандар. Налий мені ще чаю. Разом із продуктами не забудь приготувати ячменю, ми візьмемо коня.
— Дуже важкий дорога, начальнику, — байдуже відзначив Шоди, подаючи чай.
— Нічого, Шоди! Ми з тобою пройдемо. Й не по таких місцях лазили. Пам’ятаєш Рушан?
Шоди швидко поглянув на мене, і мені здалося, що я прочитав у його очах страх.
— Яка людина піде з тобою Кафандар? — запитав він.
— Ти.
Шоди якийсь час зосереджено мішав у казані, де кипів баранячий жир, відтак заговорив про щось із вівчарем. При слові «Кафандар» старий чабан співчутливо клацнув язиком і, похитавши головою, подивився на мене.
Я мовчки спостерігав за ними.
— Дуже кепське місце, — сказав, нарешті, із зітханням Шоди, ні до кого не звертаючись.
— Де кепське місце? — поцікавився я.
— Кафандар.
— Чому, Шоди?
— Я не знаю… Пішла людина — пропала людина. Дуже кепське місце.
— Що ж там — вовки, барси чи басмачі[58]?
— Не знаю, — і він додав пошепки: — Такий кепське місце, говорити зовсім не можна.
— Дурниці, — сказав я. — Все це дурниці, Шоди. Це, либонь, жінки в кишлаках вигадали.
Шоди дуже серйозно подивився на мене.
— Це старі люди кажуть, — відповів він, роблячи наголос на слові «старі», і відвернувся.
— А що кажуть? Я нічого не знаю. Поясни, будь ласка.
Шоди мовчав.
— Чому не відповідаєш? Раз я збираюся туди їхати, я мушу знати. Якщо там справді щось небезпечне, ми попросимо допомоги у прикордонників. Ну, кажи, кажи…
Шоди продовжував мовчати. Я відчував, що він вагається.
Старий із цікавістю стежив за нами. Я вже приготувався утретє повторити своє питання, коли нараз Шоди заговорив. Він говорив з удаваною байдужістю, не обертаючись і продовжуючи помішувати в казані, але в його голосі чулося незвичайне хвилювання.
— Там дуже маленька людина є, дуже багато маленька людина. Дуже погана людина. «Сніговий шайтан[59]» називається. У земля живе глибоко. Вночі бігає, їсти шукає. Киїк[60] знайшов — собі тягнув; барс знайшов — собі тягнув; росіянин, таджик, узбек — усіх собі тягнув. У земля тягнув. Потім їв. Уночі маленька людина кричала голосно, дуже страшно кричала. Я чув один раз. Ось так кричала, — і Шоди, склавши по-особливому губи, тихо видав глухий, завиваючий звук — чи то стогін, чи то гарчання.
Гучний крик змусив його замовкнути. Старий чабан, схопившись із повстини, несамовито загорлав щось, бризкаючи слиною й люто витріщаючи своє єдине око. Халат гостя від різких рухів почав підозріло потріскувати. У пронизливих вигуках старого упереміж із російськими й таджицькими прокльонами найчастіше повторювалося слово «Кафандар». Шоди, сидячи навпочіпки біля багаття, уважно дивився на шаленіючого вівчаря і не робив анінайменшої спроби зупинити його. Старий продовжував клясти. Нараз Шоди також схопився й почав кричати і жестикулювати, злісно поводячи очима.
Я вже не розрізняв окремих слів. Не припиняючи ні на секунду кричати і не слухаючи один одного, вони по черзі указували на мене, на коней, що паслися неподалік, на небо; старий бив себе в груди і наступав на Шоди. Я спробував зупинити їх, але це не справило жодного впливу. Тоді я вирішив почекати, поки вони втомляться й замовкнуть.
Старий вівчар видихався першим. Він замовк і, витираючи полою халата піт, що струмував по обличчю, кілька секунд злісно дивився на нашого кухаря, відтак знову відкрив рота, але судомно закашлявся і, бурмочучи прокльони у проміжках між нападами кашлю, зашкандибав від табору, спираючись на свою величезну сукувату палицю. Шоди рушив було за ним, продовжуючи кричати й махати руками, але потім плюнув і повернувся до вогнища.
— Що з ним, Шоди? — запитав я, бачачи, що до кухаря вже повернувся його звичний спокій.
— Зовсім дурний чоловік, — відказав Шоди. — Старий, а зовсім дурний. Зовсім не знає, що каже.
— Чому він розсердився?
Шоди обернувся й уважно подивився на мене.
— Закон є у старих людей у горах. Не можна говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Чужа людина піде шукати «сніговий шайтан». Зовсім кепсько буде. «Шайтан» дуже ображайся. Чужа людина їсти буде, потім кишлак піде, баран їсти буде, цап їсти буде, всіх їсти буде, — навіщо про нього говорив.
58
Басмачі — члени націоналістичного руху в Середній Азії під час і після громадянської війни в Росії (1918–1921 рр.).