— Я волію мандрувати, тримаючись за хвіст віслюка! — відрізала Таня й завела патефон.
Суперечка затихла. Шоди, що похмуро сидів у тіні намету, підібрався ближче. Музику слухали довго, поки Таня не заявила, що концерт закінчений і пора спати.
Розташовуючись у наметі, я з задоволенням відзначив, що цілком спокійний — поїздка на Кафандар не викликала тривоги навіть зараз, пізно вночі. Вже засинаючи, я знову пригадав нічліг у печері на Бель-Дарі, але цю картину відразу ж заступив величезний штуф[70] скарну, в якому жовтіли фантастичної величини кристали шеєліту. Штуф насунувся на мене, і я заснув.
Сонце ще не піднялося над хребтом, коли всі ми вже сиділи за сніданком. Було вирішено, що Кирило й Таня займуться детальним вивченням скарнової зони, Петро зробить необхідні розчищення, а ми з Іваном на три дні поїдемо у верхів’я. Якщо знадобиться, Іван повернеться для перекидання нагору всього табору.
Від учорашнього впевненого вигляду Івана не залишилося й сліду. Татарин був похмурий і злобно облаяв Шоди, який допомагав йому нав’ючувати коня. Проти звичаю, Шоди нічого не відповів.
О сьомій годині ранку наш маленький караван виступив. Ми з Кирилом ішли попереду, слідом Іван вів на поводі нав’юченого коня, Таня йшла позаду. Шоди, дуже засмучений, довго дивився нам услід. При прощанні він дав мені якийсь жовтий порошок і дуже серйозно попросив підкидати його помалу у вогнище там, нагорі. Бачачи мої вагання, він благально сказав:
— Будь ласка, бери, начальнику, може, добре буде…
Таня й Кирило провели нас до устя саю[71], в якому зникала стежка, що вела до перевалу. Тут ми розлучилися. Вони полізли на скарнову зону, а ми з Іваном рушили далі стежкою.
Мені здалося, що Кирило питально подивився на мене й хотів щось сказати, але потім поглянув на Таню і роздумав. Вже відійшовши метрів на п’ятдесят, він крикнув:
— Якщо затримаєтеся більше трьох днів, підемо вас шукати!
Я кивнув головою.
Стежина, по якій ми піднімалися, ставала все крутішою. Наші намети вже здавалися ледь помітними цятками далеко внизу. До полудня ми піднялися над сусідніми бічними хребтами. На невеликому сніжнику[72] ледве помітна стежина зникла зовсім. Далі шлях лежав по морені й осипах.
Біля кінця сніжника ми перетнули скарнову зону, відкриту Кирилом. Тут це були лише дрібні жилки. Вони сходили нанівець і зникали, не доходячи до перевалу. Зате донизу вони ставали ширшими, місцями було видно роздування, що виділялися темними плямами на тлі світліших порід. Десь унизу, на одному з таких роздувань, працювали зараз Кирило й Таня.
Я спіймав себе на думці, що мене втішило зникнення рудної зони на цьому боці хребта. Значить, усе родовище — тут, і нема потреби довго обстежувати верхів’я Кафандару за перевалом. Мимоволі я задумався. Чому мене втішила можливість швидкого повернення? Я ж не вірю в ці казки… Хай Клунников говорить усе, що завгодно! Таємничі нащадки третинних мавп у горах Середньої Азії!.. Дивні істоти, від укусів яких здихають коні!.. Отак-бо комусь спаде на думку пояснювати легенди про тролів[73] тим, що у Скандинавських горах жили колись дріопітеки[74] чи інші стародавні мавпи…
Зайнятий своїми думками, я спіткнувся і ледь не впав.
Дертися по рухомих осипах ставало все важче. Кінь часто зупинявся, в’юк сповзав. Його кілька разів довелося перев’язувати. Ми рухалися кидками по п’ять-шість кроків. Каміння з шумом валилося з-під ніг. Після кожного кидка доводилося зупинятися і переводити подих.
До перевалу залишалося всього кілька десятків метрів, коли дорога стала абсолютно неможливою. Осипи з шелестінням повзли вниз, обриваючись каменепадами на прискалках. Тепер Іван ішов попереду. Він тягнув коня за повід; я притримував його ззаду за хвіст. Під самим перевалом кінь оступився і впав. На щастя, Іван устиг перерізати мотузки в’юка. Дивом удалося втримати коня і в’юк на краю урвища. Чайника ми все-таки позбулися: з дзвоном ударяючись об каміння, він полетів у прірву. Кінь ледве піднявся. Ноги у нього тремтіли. Ми з Іваном дихали, мов риби, вийняті з води. Відпочивши, витягнули на перевал спочатку коня, відтак по частинах в’юк. Найважча половина шляху була пройдена. Тепер можна було роззирнутися…
Навіть у Івана, байдужого до гірської краси, вирвався вигук захоплення. Всюди, куди сягав погляд, нескінченними плетеницями простягалися увінчані снігом і льодом хребти. Вони лежали нижче від нас. Величезні, сліпучо-білі сніжники виблискували й іскрилися в сонячних променях. Серед снігів прозоро блакитнів лід. На півдні хребти піднімалися один над одним, і дальній виднокрай замикався крижаними зубцями Дарвазу. Внизу під нами лежала долина Кафандару. Серед зелені сріблястою ниткою поблискувала річка. Над нами лише безхмарне небо й ласкаве нежарке сонце.
70
Штуф — зразок гірської породи, обколений у вигляді грубого паралелепіпеда (Примітка автора).
72
Сніжник — накопичення снігу чи льоду на земній поверхні, що зберігається протягом теплого періоду року після танення снігового покриву.
74
Дріопітеки — невеликі верхньотретинні мавпи, які вважаються предками сучасних мавп і людей (Примітка автора).