Я стояв, мов зачарований. Людям, які не здійснювали сходжень у горах, важко збагнути почуття мандрівника, що досяг вершини чи перевалу. Відкриті горизонти здаються безмежними, груди дихають вільно й глибоко, налітаючі пориви вітру п’янять, усе тіло пронизує якась особливо гостра радість… Про повернення, спуск не хочеться й думати.
З жалем відірвав я погляд від снігових гір, що розкинулися на півдні, перейшов сідловину, порослу дикою цибулею, й окинув поглядом обшир північного схилу, куди вів наш шлях. Яка різниця в порівнянні з тим, що було на півдні!
Схил, покритий снігом, полого спадав до широкої зеленої долини. Здавалося, що дно долини знаходилося всього метрів за двісті нижче від нас. Зверху воно виглядало абсолютно рівним. Серед яскравої зелені лугів струмували води Кафандару. На сході долина замикалася вапняковою стіною, в якій зяяла тріщина каньйону. У цій тріщині зникала річка. На заході виднівся скелястий цирк, заповнений величезною мореною; під нею, ймовірно, лежав Кафандарський льодовик. Там були витоки Кафандару…
Хребет, що обмежував долину з півночі, майже весь був покритий лугами; лише біля самого вододілу біліла смуга снігу. Які чудові пасовища марнувалися тут без користі з року в рік! Невже вся річ лише у труднощах дороги, що вела сюди?..
Я вказав Іванові подальший шлях. Ми спустимося до річки й переночуємо. Завтра я обійду долину, а Іван перейде з табором до самих витоків річки. Там ми увечері зустрінемося і проведемо другу ніч. Затим ще день роботи, і наступного ранку — назад у головний табір.
Годі було й думати про пошуки рудних жил на цих пологих задернованих схилах. Залишалося лише оглянути кам’янисті розсипи, які обов’язково зустрінуться серед трави, і обстежити скелясті заломи льодовикового цирку.
Іван помітно повеселів, коли побачив зелені хвилясті простори верхів’їв долини. До нього незабаром повернулися його звичайний спокій і грубуватий гумор. Зав’язуючи в’юк, він підморгнув мені.
Зробивши декілька фотознімків і коротко описавши пройдену частину маршруту, рушили вниз. Спуск виявився зовсім легким. Ми минули сніжник і незабаром уже крокували пологим схилом, порослим густою високою травою. Око вражала величезна кількість квітів. Серед темно-смарагдового трав’яного покриву всюди червоніли яскраві голівки маків, пістрявіли сині, жовті й фіолетові віночки ірисів і тюльпанів, проглядали великі ніжно-блакитні незабудки й безліч інших квітів, назв яких я не знав. Яскраві метелики пурхали в повітрі. Здавалося, метелики й квіти були єдиними мешканцями цих місць. Жодної стежини, жодного сліду не зустріли ми серед густої трави. Навіть птахів не було видно. Всюди панувала глибока тиша.
За годину ми підійшли до однієї з проток Кафандару. Біля горбка, порослого хирлявим колючим чагарником, вирішили розбити табір. Іван залишився господарювати, а я взяв рюкзак та молоток і подався до чорних скель, що замикали вихід з долини. Вони піднімалися прямовисною стіною за декілька кілометрів від нашої стоянки.
Вже сутеніло, коли я повернувся в табір, ледве волочучи ноги від утоми, але дуже задоволений. У вапнякових урвищах удалося розшукати фауну[75], і тепер ця клята товща, що виглядала абсолютно німою, повинна буде зайняти своє місце у стратиграфічній колонці[76]. Оглянув я і вхід до каньйону, в якому зникала річка. Тут каньйон був так само непрохідний, як і внизу.
Повечеряти довелося всухом’ятку — не було палива для багаття.
Іван запропонував по черзі вартувати вночі, але я навідріз відмовився, заліз у спальний мішок і миттю заснув.
Скільки я проспав, — не знаю. Мене розбудив страшенний гуркіт, що пролунав над самою головою. Вже наполовину вибравшись із мішка, я зміркував, що розбуджений пострілом.
Іван з карабіном у руках стояв наді мною, вдивляючись у темряву.
— Що таке? — пошепки запитав я його.
— Звір підходив.
— Який звір?
— Не знаю. Наче вовк, а може, барс.
— Кінь де?
— Тут. Я його біля самого мішка прив’язав.
У мене відлягло від серця.
76
Стратиграфічна колонка — креслення, що показує, в якій послідовності залягають осадові породи (Примітка автора).