— Ну гаразд. То ти що, не спав?
— Подрімав трохи: Кінь захропів — розбудив.
— І що потім?
— Дивлюся, а там щось чорне ворушиться. Ну, я й вистрілив…
— Не поцілив?
— Не знаю. Розвидниться — подивимося.
— А не чув, — побігло воно після пострілу?
— Ні…
— Лягай, спи, — сказав я, — буду вартувати. Години через дві тебе розбуджу.
— Е, який тут сон! — пробурмотів Іван. — Сон на душу не йде. Ви вже спіть: вам завтра по горах лазити. А я вдень подрімаю…
Я знову заліз у мішок і спробував заснути. Виявилося, що це не так просто. Я довго лежав, спрямувавши очі в густу чорноту неба, набиту зірками. Підсвідомо відшукував знайомі сузір’я. Лежати було незручно. Минуло досить багато часу, перш ніж я збагнув, що всі м’язи мого тіла напружені й я несвідомо вслухуюся, намагаючись уловити якийсь шерех чи рух. Стояла глибока тиша. Лише зрідка шумно зітхав кінь, та Іван перевертався з боку на бік. Зусиллям волі я спробував ослабити напругу, що охопила мене, але це кепсько вдалося.
У голову лізла всяка всячина: Шоди, що перелаювався зі старим чабаном, учорашній підйом на перевал, Клунников із його гіпотезами… Відтак я раптом пригадав розповіді звіроловів, що зустрічали в Центральній Африці сліди якихось велетенських тварин. Тубільці, які жили по околицях непрохідних африканських боліт, запевняли звіроловів, що ці сліди належать величезним страшним тваринам, схожим чи то на слона, чи то на крокодила. Якщо в цих розповідях була частка правди, значить, десь у Центральній Африці ще збереглися нащадки динозаврів юрської й крейдяної епох[77]. Чом би також не могли зберегтися десь і стародавні мавпи, ті самі дріопітеки й австралопітеки[78], які, мабуть, були предками людини і про яких ми майже нічого не знаємо? Можливо, в гіпотезі Клунникова є все-таки зерно істини?
Лише перед світанком я задрімав, але незабаром відчув, що мене трясуть за плече.
— Вставай, начальнику!
Я з подивом розплющив очі. Вже розвиднілося. Сніги у верхів’ях Кафандару золотисто блищали, освітлені вранішнім сонцем. Довгі сині тіні лежали по схилах.
Широка зелена долина, волога від роси, дихала свіжістю.
— Ну, кого підстрелив уночі? — запитав я Івана, вилазячи зі спального мішка.
— Нікого не підстрелив, і слідів не видно.
— Значить, нікого не було.
Іван буркнув щось, зробивши вигляд, що зайнятий відкриванням консервної бляшанки.
Снідали мовчки. Після сніданку, умовившись з Іваном про місце зустрічі, я відразу пішов у маршрут.
Чудовий настрій не полишав мене всю першу половину дня. Наче й не було безсонної ночі, тривог і страхів. Легко й бадьоро пройшов я кілометрів п’ятнадцять, зупиняючись час від часу, щоб оглянути виходи гірських порід і зробити записи. Опівдні, перетинаючи нескінченний вапняковий осип, я помітив на березі Кафандару дві рухомі цятки — Іван перекочовував на нове місце, ведучи в поводі коня.
Тривога повернулася несподівано. Я дістався вже до самих верхів’їв долини і знаходився в маленькому бічному сайку над Кафандарським льодовиком. Місце було винятково похмуре й дике. Вузький скелястий сай, майже розколина, розширюючись, утворював невеликий цирк, майданчик якого здавався повислим над хаотичним нагромадженням брил кафандарської морени. Чорні стіни цирку, посічені тріщинами, прямовисно здіймалися вгору, звідки нависали величезні камені. Жодного кущика зелені, лише чорні зубці, колони й карнизи, що нагадували фантастичні руїни міста гігантів. Холодом і страхом повіяло на мене з цього похмурого місця.
Швидко оглянувши доступну частину урвищ, я сів на камінь записати спостереження. Нараз мені стало моторошно. Здалося, що хтось дивиться мені в спину. Я швидко обернувся. Ні душі. Цирк був безлюдний, як і вся долина. Я продовжив запис, обернувшись обличчям у той бік, звідки мені видався погляд. Трясця! Тепер з другого боку хтось дивився мені в спину, дивився важко, наполегливо, злобно.
Я спробував узяти себе в руки і прогнати страх. Тоді почало здаватися, що хтось наближається до мене. Я не витримав і знову озирнувся. Нікого. Зненацька ззаду зашаруділо падаюче каміння. Я схопився. Каменепади часті в горах, але цей каменепад остаточно вивів мене з рівноваги. Я вихопив з кишені револьвер і вистрілив туди, звідки сипалося каміння й де серед чорних зубців скель здіймалася хмарка пилу. Постріл прогуркотів багаторазовою луною, і в запалій тиші з усіх боків почувся шерех падаючого каміння. Падіння його, ймовірно, було викликане струсом повітря при пострілі, але мені стало раптом так нестерпно страшно, що я стрімко схопив рюкзак і бігом почав спускатися крутим схилом на кафандарський льодовик. Лише біля підніжжя осипів я зупинився й перевів подих. Цирк, із якого я так стрімко втік, і знизу виглядав похмурим і таємничим. А навколишній ландшафт був ще похмуріший і грандіозніший. У косих променях призахідного сонця блищали велетенські чорні стіни, що замикали великий цирк кафандарського льодовика. На них біліли смуги снігу. Чорними застиглими хвилями лежала морена. Важко було уявити більш дике й величніше місце.
77
Юрський період (юра) — другий із трьох періодів мезозойської ери в геологічній історії Землі (розпочався 195 млн. років тому, тривав 58 млн. років). Крейдяний період (крейда) — третій (останній) період мезозойської ери.
78
Австралопітек — викопна людиноподібна мавпа, що жила на початку четвертинного періоду; знайдена в південній Африці.