— Який сміх! Мало не вбив.
— Мана яманська! Як це я у вас бабахнув?
— Тобі краще знати, як.
— Та я вас і не бачив. Ви спали ніби…
Він раптом замовк і почав тривожно озиратися, вдивляючись у темряву.
Я також озирнувся.
— Що там, Іване?
— Кінь чогось непокоїться. Вуха нашорошив!
— Лягай-но ти спати, — порадив я. — А то тобі з п’яних очей ще щось здасться. Лягай, я постережу.
Іван заперечно похитав головою.
Якийсь час ми мовчали. Відтак Іван підкинув ще палива у вогнище і, втупившись на хиткі язики полум’я, від яких відривалися й відлітали в темряву іскри, правив далі:
— Ти що не кажи, начальнику, нечисте тут місце. Ти де чув, щоб так квіти пахли? Від одного їх запаху голова обертом іде і в очах каламутиться. Знову ж таки мазар… Навіщо він тут? Не людських це рук справа. Це снігові шайтани, начальнику.
— Завів — «нечисте», «не людських»… Та зрозумій ти, дурна твоя макітра, що коли навіть ці, як ти їх називаєш, «снігові шайтани» десь справді існують, це ж бо мавпи, звичайнісінькі мавпи… Ти в зоологічному саду був?
— Ну, був.
— Мавп бачив?
— Бачив.
— Т оце й є «снігові шайтани».
Обличчя Івана виразило невимовний подив.
— Ти ба, — протягнув він, — а я гадав, мавпи — це ніби звірі. І якої капості на світі не буває. Ай-я-яй, тьху, прости Господи!
До мене не відразу дійшло, що Іван сп’яну зрозумів мене зовсім не так, як належало.
Продовжуючи похитувати головою, він звів на мене очі й хотів ще щось додати, аж раптом гримаса жаху спотворила його обличчя.
— Ось вони! — несамовито закричав він, вирячившись у темряву над моєю головою. — А-а-а!..
Перелякано заіржав і заметушився на прив’язі кінь.
Нерви мої не витримали. Сперло дихання. Крижаним обручем стиснуло голову. Промайнула думка, що не вистачить сил озирнутися. Я також закричав, сам не знаючи чому.
Кінь продовжував відчайдушно битися. Затим я почув, як луснув аркан і кінь, не припиняючи іржати, помчав геть.
До болю зціпивши зуби, щоб обірвати крик, я закинув руку з револьвером за спину і вистрілив кілька разів. Лише після цього змусив себе озирнутися. На майданчику, освітленому вогнищем, нікого не було. Луна відгриміла, і я почув уже здалеку тупіт нашого коня. Час від часу він іржав. У його іржанні чулися переляк і біль.
Мене трусило, мов у сильній лихоманці. Зуби цокотіли так, що дзвеніло у вухах. Коліна тремтіли. Я почав терти чоло, щоб звільнитися від крижаних лещат, які стискали голову. Рука торкнулася волосся, що стояло сторч, мов наелектризоване. Я з жахом її відсмикнув.
Прислухаючись і вдивляючись у темряву, я кружляв біля багаття. Відчував, що ледве тримаюся на ногах, і не міг змусити себе сісти. Іван лежав нерухомо. Ймовірно, він знову був без свідомості.
Що побачив він у темряві за моєю спиною?.. Хто напав на коня?..
Здається, я голосно повторював ці питання, бігаючи навколо багаття й роззираючись на всі боки. Мені здавалося, що хтось готується стрибнути на мене з темряви.
Відчуття це стало зовсім нестерпним, коли, остаточно знесилівши, я вкляк біля самого вогню. Це був уже не страх, а якийсь напад безумства. У вухах дзвеніло, голова паморочилася.
Відтак перед очима промайнуло обличчя Шоди, і я пригадав…
Почав судомно нишпорити по кишенях. Знайшов маленький вузлик. Спробував розв’язати його, не розв’язав і весь цілком кинув у вогнище. Вузлик спалахнув зеленкуватим полум’ям і миттю забарвив вогонь багаття в яскраво-зелений колір. Навколо розповсюдився різкий, гострий запах, що нагадував запах камфори[81].
Дивно, я відчув заспокоєння. Голові стало легше. Дрож затихав. Думки проясніли. Непомітно я увійшов у стан цілковитої апатії і якогось дивовижного спокою. Все стало байдужим. Хто б не з’явився зараз біля табору, я не змигнув би й оком.
Було дуже тихо. Ясним зеленим полум’ям горіло вогнище. Квіти вже не пахли так запаморочливо. Зірки здавалися зовсім близькими. Відтак вони померкли, я зомлів.
Сонце підбилося високо й немилосердно пекло, коли я розплющив очі. Роззирнувшись, зі здивуванням виявив, що лежу вдягнений поверх спального мішка. Вогнище вже не куріло, й Івана в таборі не було.
Поступово я почав пригадувати події минулої ночі. Сном чи явою були вони? Підвівся, похитуючись від слабкості, розшукав капелюха й насунув його на голову, щоб захиститися від сонця. Помітив відсутність коня, обірваний аркан. Відійшов убік і побачив казанок, що валявся у траві.
Повернувся до табору; спальний мішок Івана був залитий чаєм. Звісно, не сон! Оце то історія!..
Куди ж подівся Іван? Я почав шукати бінокль. Бінокля також не виявилося. Якийсь час я сидів нерухомо, міркуючи, що робити.
81
Камфора — органічна безбарвна кристалічна речовина зі своєрідним запахом; застосовують при виготовленні целулоїду й кіноплівки, у виробництві вибухових речовин; у медицині використовують в якості загальнозбудливого, серцево-судинного, жарознижуючого, сечогінного і відхаркувального засобу, зовні — в якості протизапального засобу.