— Так… Але не можу зрозуміти, навіщо ви все це розповіли мені.
— Так краще… І потім — вона все одно здогадалася б і сказала вам… Повертаючись у минуле, треба знайти силу бути до себе нещадним…
— Здається, ви перебільшуєте значення того, що було. Все подальше…
Він важко зітхнув:
— Я також так думав… Тут зрозумів, що ні. Ми сьогодні не зустріли їх… Це не випадково.
— Зачекаємо до завтра, — спокійно сказав Івар.
Ранок наступного дня був прохолодним, тихим, сонячним. Крапельки роси блищали в блакитнувато-зеленому листі дерев, іскрилися на фіолетово-червоних суцвіттях, які за ніч розкрилися на кущах навколо веранди.
— Ми полетимо спочатку на схід, відтак на північ до узбережжя Центрального моря, — сказав Івар.
— Вони там також є? — Інспектор закинув за плечі ранець гвинтокрила.
— Вони скрізь.
Інспектор спохмурнів; він не міг упоратися з пряжкою кріплення. Івар допоміг защипнути замок.
— Будь обережний, Іве, — попросила Леа.
Вона стояла на веранді, спершись ліктем об балюстраду[84], й дивилася, як вони злітають.
— Ми не полетимо високо! — крикнув зверху Івар.
— І не спізнюйтеся до обіду!
— Постараємося…
До полудня вони встигли оглянути кілька великих галявин у східній частині заповідника. Галявини були порожні. На ділянках рідколісся теж нікого не виявилося.
— Вони сьогодні ховаються в гущавині, — казав Івар, — там ми намагаємося не турбувати їх.
— Я не бачив сьогодні й птахів, — відзначив Інспектор.
Він ставав усе похмурішим.
— Може, їх не так уже й багато, як вважають, — пробурмотів Інспектор, коли пролітали ще над однією цілком порожньою сонячною галявою. — Пам’ятаю… — Він не закінчив.
— Ви хотіли сказати, що раніше їх було більше й вони не ховалися вдень. — Івар уважно вдивлявся в чагарники, що облямовували галявину.
— Раніше їх було безліч усюди. У таку погоду, як сьогодні, вони грілися на сонці великими гуртами… Підпускали зовсім близько. Їх добували тисячами…
— Але навіщо?
— Хутро… Воно дуже цінувалося… Як платина й дорожче. Досі на Землі манто[85] й шапки з цього хутра — не лише музейні експонати… Їх хутром утеплювали навіть скафандри астронавтів. Воно дивовижно стійке, легке, в ньому не жарко у спеку й не холодно в космічному вакуумі. Колись у мене теж був скафандр, утеплений їх хутром…
Галявина скінчилася. Тепер вони летіли над самими кронами високих дерев із широким, глянсуватим листям. У густій тіні під деревами нічого не можна було розгледіти.
— Вони там звісно є, — сказав Івар, — але сьогодні не хочуть виходити на відкриті місця. У них це буває… Немов вирішують усі разом… Я переконаний, вони можуть спілкуватися один з одним на великих відстанях.
— Яким чином?
— Наразі не можу пояснити… Якщо вони розумні, можливо, шляхом передачі думок. Звуків вони не видають.
— Авжеж, вони мовчали, навіть коли їх убивали…
По обличчю Івара промайнула гримаса огиди:
— Ви також, Інспекторе?
— Звісно… Я був чи не найпершим, хто почав їх промисел. До того тут полювали на риндлів і крупну дичину.
Якийсь час летіли мовчки.
— Час повертати на північ, — сказав Івар. — Бачите скелясту гряду попереду? Там східна межа заповідника.
— А в горах вони зустрічаються?
— Я їх там ніколи не бачив. Здається, вони не люблять скелястих ґрунтів.
Івар плавно змахнув лівою рукою й, описавши в повітрі широку дугу, попрямував на північ.
Інспектор трохи відстав на повороті, але, прискоривши політ, незабаром наздогнав Івара. Вони знову полетіли поряд, трохи вище верхівок дерев. Ліс тут ріс густо; могутні крони злилися в суцільну блакитнувато-зелену запону, під якою внизу нічого не було видно.
Івар повернув голову й поглянув на свого супутника. Кощаве, смагляве від засмаги обличчя Інспектора немов скам’яніло. Тонкі губи були щільно стиснуті. Глибокі зморшки здавалися чорними. Потік зустрічного вітру ворушив рідке сиве волосся на скроні й за вухом. Іварові раптом уявилася пожухла осіння трава високо в горах, схилена поривами крижаного вітру.
«Навіщо він з’явився на Аості? — знову подумав Івар. — Що йому насправді треба? Що він шукає тут?! «У нього чорно в душі й холодно в серці, — сказала вночі Леа, — його біополе розливає жах…» Учора ввечері він довго не лягав. Стояв біля вікна і вдивлявся в темряву…»
84
Балюстрада — невисока огорожа, поруччя сходів, терас, балконів, галерей тощо, утворене з ряду фігурних стовпчиків (балясин) чи колонок, з’єднаних зверху перекладиною або бильцями.