Іварові й Леа також не спалося. Вони спустилися в сад і, обнявшись, мовчки бродили по темних алеях. Пряно пахли розквітаючі кущі. Тепле повітря було нерухоме. Високо в небі іскрилися зірки. У чагарнику навколо будинку часом чувся шерех. Спалахували й гасли пари зеленкуватих очей.
— Немов світляки на Землі, — шепнув Івар.
— Вони також стривожені, — тихо сказала Леа, — раніше вони ніколи не приходили сюди вночі.
— Може, покликати його?
Леа злякалася:
— Ні-ні… Вони відразу зникнуть… Я певна — причина в ньому. Вони здогадалися і спостерігають…
«Леа, звісно, має рацію, — думав Івар. — Вони зрозуміли й не хочуть з’являтися. Наші польоти даремні. Він нікого не побачить»…
— Ми знову не зустрінемо їх, — сказав із зітханням Інспектор, немов відгадавши думки Івара, — тут навіть не видно галяв.
— Ліс тягнеться до самого узбережжя. Там, на березі, будиночок одного зі спостерігачів. Якщо він на місці, він, можливо, підкаже…
Спостерігача на місці не виявилося. Опустившись біля самого будиночка, Інспектор та Івар зняли гвинтокрили, роззирнулися. Поблизу нікого не було видно. Будиночок стояв на узліссі в густій тіні старих дерев. В десятку кроків від ґанку починався широкий піщаний пляж. У яскравому світлі сонця він здавався майже білим. Далі лежало море — білясте й спокійне, мов дзеркало. Повітря було нерухоме, вологе й гаряче.
Івар запросив Інспектора зайти в будинок. Інспектор похитав головою:
— Посиджу тут. Хочу подивитися на море.
Він сів на приступку ґанку, розстебнув комір комбінезона й глибоко зітхнув, відтак додав:
— Ви не звертайте на мене уваги. Займайтеся своїми справами. Я перепочину трохи.
— Можна прилягти в кімнаті.
— Ні, не хочу…
Івар зайшов у будиночок. Увімкнув диктофон, залишений на столі. Прослухав останні записи. Продиктував декілька фраз про свої відвідини поста. Окинувши поглядом знайоме приміщення, подумки відзначив, що немає на місці променевого пістолета. Вочевидь, спостерігач прихопив його сьогодні з собою. Це означало б, що слід, про який згадував учорашній запис, видався спостерігачеві не просто «цікавим»…
Коли Івар вийшов надвір, Інспектора на ґанку вже не було… Глибоко задумавшись, він походжав по березі край самої води. Івар попрямував до нього.
— Ці місця здаються мені дивно знайомими, — сказав Інспектор, коли Івар наблизився, — чи не збереглося за найближчим мисом залишків молу[86] або причалу?
Він указав на захід, де піщаний берег відхилявся на північ, огинаючи горб, порослий лісом.
— Там справді є якісь руїни, — відказав здивований Івар, — ми не раз замислювалися, що вони означають.
— Ходімо подивимося, — запропонував Інспектор.
— А може… — Івар поглянув на гвинтокрили, залишені біля будиночка.
— Краще пішки, час трохи розім’яти ноги.
Вони попрямували на захід уздовж крайки берега. Тут спека майже не відчувалася. Від води віяло прохолодою. Йти по вологому піску було легко. Інспектор крокував попереду широко, пругко.
— Тутешня сила тяжіння дозволяє забути про вік, — сказав він, обернувшись до Івара.
По його обличчю промайнула подоба посмішки.
Івар кивнув:
— Тому використовуємо тут гвинтокрили. У земних умовах вони не потягнули б… За бажання тут можна літати без будь-яких пристосувань. Треба лише добре розбігтися, коли є вітер. Ми з Леа пробували злітати й ширяти при вітрі, наслідуючи тутешніх птахів.
— Птахів тут зовсім мало, — відзначив Інспектор.
— Це не скрізь… Там, де ми живемо… — Івар не закінчив, пригадавши слова Леа, сказані вранці, що птахи другий день не з’являються.
Коли піднялися на горб, Інспектор зупинився. За горбом берег вигинався широкою дугою, утворюючи бухту, відкриту на північ. Від підніжжя горба масивна кам’яна кладка тягнулася в море. Її дальній кінець був зруйнований — там стриміли з води окремі камені.
— Це, звісно, тут, — тихо сказав Інспектор.
Він сів на стовбур поваленого дерева й довго дивився на бухту і на пустельний білий берег. Пляж у бухті був ще ширший, ніж на сході біля будиночка спостерігача. Придивившись, Івар помітив на березі бухти дивний темний візерунок, що немов проступав знизу з-під піску, — квадрати, прямокутники, дуги, неначе окреслені гігантським циркулем, прямі лінії, що розходилися променями з одного центру. Ніколи ще Іварові не випадало бачити тут нічого схожого.
Він показав Інспекторові на загадкові контури:
— Здається, міраж?
Той поволі похитав головою:
— Залишки нашого селища… Зараз сприятливе освітлення… Фундаменти будинків і обриси вулиць просвічують крізь пісок… Півстоліття тому тут жили люди, багато людей. Ви хіба не чули про це селище?