— Он як! Ти, напевно, теж мрієш стати геологом?
— Ні, я ще не вирішила, — серйозно сказала Ксанта. — Розумієте, дуже важко вибрати. Все здається таким цікавим. У першому класі ми з Марою — моєю подругою — хотіли бути капітанами космічних кораблів. У другому Мара раптом захотіла стати океанологом, щоб працювати на дні Тихого океану. І я також захотіла… Але потім ми дізналися, що там завжди темно, і, розумієте, ми передумали. Тепер Мара хоче складати гарну музику, а я — я ще думаю… Можливо, я працюватиму на такій станції, як ця, лише більшій…
— Таких станцій тепер не будують, дівчинко.
— Я знаю. Я думала про нові, які будують зараз, наприклад у Гренландії…
«Так тобі й треба», — подумки сказав я сам собі й міцно прикусив язика.
— А можливо, поїду садити ліси в пустелях, — продовжувала Ксанта, — або перевиховуватиму диких тварин, робитиму їх розумними й добрими. Як Хома…
— Що — як Хома?
— Ну, Хома — він також… Ви побачите, — Ксанта раптом заплескала в долоні. — Дивіться, дивіться, — закричала вона, — он вони йдуть до нас, разом з Вовчком!
Я озирнувся. Через майдан до нас неквапом простували здоровенний кошлатий ньюфаундленд[90] і великий бурий ведмідь. Ньюфаундленд був завбільшки з однорічне теля, весь білий, з рудими плямами на широкій лобатій морді й на масивних лапах. Наближався він з надзвичайною гідністю, безшумно і м’яко ступаючи по рожевих кам’яних плитах. Клишоногий, зростом трохи менший від пса, трюхикав за ним перевальцем, опустивши чорний ніс до самої землі.
Я мимоволі позадкував і потягнув за собою Ксанту.
— Не бійтеся, — сказала дівчинка, обережно вивільняючи пальці з моєї руки, — Вовчок не кусається. А Хому перевиховали, ще коли він був маленьким ведмежам. Він добрий і все розуміє… Підходьте, не соромтеся, — правила далі вона, звертаючись до пса й ведмедя, які зупинилися за декілька кроків від нас. — Вовчку, привітайся з… — Ксанта поглянула на мене.
У її погляді були питання й легкий сумнів.
Як вона зараз назве мене? Невже дідусем?.. «Якщо не назве дідусем, тоді, мабуть, залишуся тут», — загадав я, а їй швидко сказав:
— Мене звуть Пилипом.
— Йди, Вовчку, привітайся з дядьком Пилипом.
Я полегшено зітхнув. Все-таки дядько, а не дідусь…
Але цієї самої миті здоровенний Вовчок підійшов до мене впритул, легко звівся на задні лапи і, поклавши передні мені на плечі, лизнув теплим шорстким язиком просто в ніс і в губи.
— Марш! — вихопилося в мене.
Згинаючись під вагою величезного пса, я поспішно затулився ліктем від його широкої добродушної морди. Вовчок мимохідь лизнув мене ще раз у праве вухо і, мабуть вирішивши, що достатньо проявив дружні почуття, звільнив від своїх обіймів. Він сів біля ніг Ксанти і, не зводячи з мене круглих бурштинових очей, почав енергійно підмітати волохатим хвостом чисті рожеві плити.
Очевидно, тепер настала черга Хоми. Він зашкандибав до мене, кліпаючи маленькими темними очицями й поводячи вологим чорним носом.
— Ксанто, — жалібно сказав я, — Вовчок — іще гаразд… Але, бігме, ніколи в житті я не цілувався з ведмедем, навіть із перевихованим. Чи не здається тобі, що нам з Хомою досить обмежитися дружнім рукостисканням?
— Будь ласка, — погодилася Ксанта. — Хомо, дай лапу дядькові Пилипу. І пам’ятай, ти маєш у всьому слухатися його. Він тепер твій головний начальник.
Хома схвально пробурчав щось і, сівши поряд з Вовчком, простягнув мені важку пазуристу лапу. Я стиснув її з глибоким задоволенням.
— Ну ось, ви й познайомилися, — сказала Ксанта. — Я дуже, дуже рада… Як справи, Хомо? Як твоє нічне чергування?
— Уффф! — сказав Хома й заходився тертися широкою коричнево-бурою головою об блакитний комбінезон дівчинки.
— Розумію, — кивнула Ксанта. — Тебе знову кривдили білки?.. Знаєте, дядьку Пилипе, вам доведеться щось придумати. Білки не дають спокою бідному Хомі… Вони кидають у нього вилущеними кедровими шишками. Шишки застряють у його кудлатій шерсті й дуже заважають. Ось погляньте, скільки на ньому шишок.
— Можна пристосувати якогось кібера. Він вичісуватиме Хому, якщо Хома, звісно, дозволить.
— Дозволить, дозволить! — закричала Ксанта. — Правда, Хомо?
— Уфф! — сказав ведмідь, іронічно поглядаючи на мене.
— Ось бачите, Хома знає, що для нього корисно. А білок треба ще раз попередити. Вони страшенно неслухняні. Деякі навіть прибігають у головну диспетчерську й смітять там горіхами.