Чи може вона служити доказом існування неземної цивілізації? Цивілізації нескінченно стародавньої і, найпевніше, загиблої задовго до появи на Землі людини. Рей був переконаний, що може, тому йому так кортіло побачити все самому…
Настали хвилини напруженого очікування. Стів у кріслі пілота, Рей біля ілюмінатора прямого огляду уважно вдивлялися в багатоколірний візерунок мінерального царства третього кільця, над яким поволі пропливав планетоліт. З висоти всього двадцяти кілометрів краєвид, що відкрився оку, водночас і приголомшував і зачаровував. Весь простір під планетольотом застилав казковий килим, немов витканий на чорній основі з нескінченного розмаїття кольорів і відтінків. У чорноті основи просвічували зірки південної півкулі небесної сфери Сатурна. Вдалині, там, де різнобарв’я килима, поступово блякнучи, зливалося з чорнотою навколишнього простору, починався розсип зірок. Спокійне перламутрове світло величезної планети, що займала все поле зору зліва по борту, осявало цей застиглий божевільний сплеск барв, підсилюючи їх контрастність різкою шагренню тіней.
— Фантастика якась! — пробурмотів Рей, відриваючись від ілюмінатора.
— Атож, — підтвердив Стів. — Не можу уловити сигналів радіозонда. Ми вже давно увійшли в радіус його дії.
— Перешкоди?
— Ні. Перешкоди на інших частотах. У маяка ультракороткохвильовий діапазон. Сатурн на ньому зазвичай не розмовляє.
— А що чутно в діапазоні частот маяка?
— Нічого. Абсолютна тиша.
— Значить, ще не долетіли?
— Дурниці! Бачиш цей блакитний овоїд[101] з райдужною облямівкою? Це було близько від нього. Ми маємо знаходитися над маяком. А він мовчить…
— Дозволь, я спробую, Стіве, — почувся спокійний голос Електронного Наставника.
— Можеш зайняти крісло другого пілота.
— Дякую.
Влаштувавшись у кріслі другого пілота, ЕН обережно вклав мізинець лівої руки з металевим наперстком на кінці у спеціальне гніздо на панелі управління. В кабіні стало тихо. Стів уважно вдивлявся в контрольні екрани. ЕН, випроставшись у кріслі, сидів цілком нерухомо. Рей знав, що в такі миті ЕН сам ставав однією з ланок складного ланцюга приладів космічного корабля.
Покинувши ілюмінатор прямого огляду, Рей підійшов до пульта управління і зупинився за кріслами пілотів. Інформація, яку безперервно подавали екрани, не залишала сумнівів. Район був той, але радіомаяк не озивався. Нарешті ЕН ворухнувся.
— Ну? — питально промовив Стів.
— Ти маєш рацію. Сигналів зонда немає.
— Чому?
— Вийшов з ладу. Якась аварія.
— Треба було для контролю залишити другий маяк, — відзначив Рей, покусуючи губи й насилу стримуючи ладне прорватися роздратування.
— Може, залишити їх з десяток? — огризнувся Стів.
— Ну а що ти пропонуєш тепер робити?
— Спробуємо знайти так.
— Легко сказати.
— І не таке бувало. Ми пошуковики. Спустимося до десяти кілометрів…
— Змушений внести заперечення, — сказав ЕН. — Ми на допустимій межі дальності для планетольотів даного типу. Подальше зближення з необстеженими космічними об’єктами протипоказано.
— Допустимі межі встановлюють люди і, коли необхідно, змінюють їх.
— В даному випадку необхідність відсутня.
— А що ти пропонуєш, ЕНе? — Рей визнав за необхідне втрутитися.
— Спробувати уточнити місцезнаходження фрагмента звідси за допомогою голограм Стіва і вислати малу ракету.
— Я думаю, це буде правильно, Стіве.
— Ти — капітан. — Стів знизав плечима.
— У такому разі стабілізуй планетоліт над центром блакитного овоїда. Він, імовірно, потрапив на один з твоїх учорашніх кадрів.
— Край потрапив, — пробурчав Стів, маніпулюючи клавішами на пульті управління.
— Як і раніше нічого не чути, ЕНе? — поцікавився Рей у кібера.
— Сигналів радіозонда немає.
Через кілька хвилин встановили за голограмами гадане положення загадкового фрагмента. Висунули спрямовану антену. Зорієнтували. Радіозонд мовчав.
— Лечу, — вирішив Рей.
— Але ти не знайдеш, — скривився Стів. — Там таке кришиво і все схоже. Вчора це була чиста випадковість, що я… затримався біля нього…