— Або навіть їх зникнення, — додав Стів. — Адже я так і не виявив свого першого зонда, а ви вчора не бачили другого.
— Самі зонди нікуди не могли подітися, — махнув рукою Рей. — Брила змінювала орієнтацію. Ми їх розшукаємо при наступному польоті. Чому вони замовкли? Конструкція надійна й ніколи раніше не підводила.
— З’ясуємо… Якщо повернемо їх.
— Ти сумніваєшся, Стіве?
— Мене бентежить ця чортова брила, яка раптом починає розмовляти голосами, що віддаються просто в мозку. Може, має рацію наш Мудрак, і все це не більше ніж міражі, галюцинація?
— Для них також має бути причина.
— Вона в нас самих, Рею. Ти віддав космосу замалим не двадцять земних років. І я близько того. Термін придатності сірих клітин добігає кінця.
— Дурниці. Літають і значно довше.
— Дивлячись де, старий. Тут ми з тобою в першопрохідцях. Предки наші воліли обходити околиці Сатурна.
— Не було потреби, ось і обходили.
— Також не зовсім точно, шефе. Потреба була. Років сто з гаком тому експедиції сюди відряджалися… Але невдало… Так, чи що, Мудраку?
Зелений медальйон на грудях Електронного Наставника засвітився яскравіше, коли ЕН заговорив:
— Як завжди, ти маєш рацію, Стіве. Декілька експедицій до Сатурна на початку минулого століття справді закінчилися катастрофами. Причини катастроф залишилися нез’ясованими. Але кораблі були недосконалі, на примітивному ядерному пальному. Захисних полів не мали. У космонавтів не було нинішнього досвіду космічної навігації.
— А у нас він тепер є, — пробурмотів Стів. — Особливо всередині кільця. Тому залишмося оптимістами, тим більше що іншого виходу немає…
— Мені не подобається твій настрій, Стіве, — різко сказав Рей. — Візьми себе в руки. Залишилося недовго. Завтра останній розвідувальний політ — і повертаємося на Базу.
— Слухаюсь узяти себе в руки перед останнім польотом, — сказав Стів, підводячись. — Якщо я правильно зрозумів, нарада закінчена і можна йти спати.
Вже дві з половиною години планетоліт МП-112 висить нерухомо над блакитним овоїдом третього кільця. Звідси, з висоти ста п’ятдесяти кілометрів, деталі структури кільця майже непомітні. Лише овоїд виділяється блідою блакитнуватою плямкою на світлій сріблясто-медовій поверхні, що пронизує чорноту космосу.
Стів переводить погляд з ілюмінатора прямого огляду на екрани зв’язку. На одному — кабіна розвідувальної ракети. Дві голови майже поряд. Голова Рея нахилена вперед. Очі заплющені. Вузьке підборіддя упирається в груди. Зморшки навколо очей і щільно стиснутих губ поглибилися і здаються ще різкішими. Поряд широке бліде обличчя, обрамлене золотистою борідкою. Нерухомі круглі очі ЕНа спрямовані з екрану просто на Стіва. Ось губи його ворухнулися. Електронний Наставник хотів щось сказати і не сказав. Повернув голову, поглянув на Рея, відтак — кудись убік. «Дивиться в ілюмінатор прямого огляду», — зрозумів Стів і також перевів погляд на другий екран. На другому екрані те, що ЕН бачить зараз у ілюмінаторі. Посічена глибокими тріщинами зеленкувата скельна поверхня. Зліва від неї вузький прискалок-полиця, немов складений з геометрично правильних плит, щільно припасованих одна до одної. Над прискалком прямокутний отвір, і в його глибині щось схоже на сходинки.
«Цього ж не було, — проноситься в голові Стіва. — Чи клята брила весь час змінює положення? Звідки взявся отвір і куди він веде?»
— Що там ще за дірка, ЕНе? — питає Стів, не дивлячись на центральний екран.
— Заглибина, що веде всередину брили, — спокійно відповідає з центрального екрану ЕН. — Вона була на одній із твоїх голограм, але в іншому ракурсі. А зараз ракета стабілізувалася точно навпроти неї.
— Відстань?
— П’ятдесят п’ять метрів.
— А якщо підійти трохи ближче?
— Ні.
«Упертий чорт, — думає Стів. — Можна спокійно підійти ще метрів на тридцять ближче, і тоді вдасться зазирнути всередину».
Але він мовчить. Управління ракетою Рей доручив ЕНу і попросив Стіва не втручатися. Цікаво, що «бачить» зараз сам Рей? Він у трансі вже понад годину.
— Як його самопочуття? — питає Стів, сердито поглядаючи на Електронного Наставника.
— Зараз пульс і дихання нормальні. Кров’яний тиск також. Кілька хвилин тому пульс різко прискорився, але відтак повернувся до норми. Енцефалограма[102] свідчить про напружену роботу мозку.
— Зачекаємо ще?
— Звісно. Він наказав не будити його без крайньої необхідності.