— А по дорозі?
— А її немає… В об’їзд цього масиву всі чотириста. Але я вас напряму…
Всюдихід добряче труснуло.
— Не треба хвилюватися, голубко, — відзначив Мак, звертаючись найпевніше до «Черепашки». — Я ж просив…
Знову струс, від якого всі підскочили на еластичних сидіннях.
— Гей, ліві ноги, будьте уважніші, — Мак уповільнив рух і зайнявся кнопками на панелі управління, — так буде надійніше.
Він знову збільшив швидкість.
— Чому ми сіли далеко від станції? — запитав Кирило.
Мак зосереджено покивав головою у прозорому шоломі:
— Довелося. На головному космодромі у нас, — він зітхнув, — непорядок об’явився. Доведеться з’ясовувати…
— Що саме?
— Наразі до ладу ніхто не знає… Шефуня вам пояснить… Може, нічого важливого. Але вирішили посадити «Вітер часу» подалі. Так безпечніше.
— Безпечніше?
— Атож, — Мак усміхнувся, — та ви не лякайтеся…
— Це у них така гра, Кіре, — відзначив Геворг — фізик нової зміни, він сидів позаду Кирила. — Лякати новачків… Ось, мовляв, до всіх інших загадок Червоної планети ще одна з царини «примар»…
— «Примари» Марса?
— А чом би й ні? До речі, вода на твій млин, Кіре. Адже ти збираєшся шукати сліди зниклої цивілізації.
— Працивілізації нашої планетної системи, Геворгу.
— Ось-ось… Слідів життя не знайшли, а сліди працивілізації шукатимемо… Природно, вони, — Геворг кивнув на Мака, — дізнавшись, що у складі зміни летить відомий археолог — фахівець із прадавніх цивілізацій Землі, приготували сюрприз… Правильно я кажу, Маку?
Мак усміхнувся — загадково і ледь збентежено, але промовчав. Вся його увага тепер була зосереджена на місцевості попереду всюдихода. «Черепашка», погойдуючись, долала досить крутий підйом уздовж скелястого, усипаного червонуватим щебенем схилу.
— Враження таке, ніби їдемо по товченій цеглі, — пробурмотів Сергій — енергетик, радист і радіоастроном нової зміни, що сидів поряд з Геворгом. — Цегла й нічого більше — цегляні скелі, цегляний щебінь, цегляний пил. І в небі — він-таки…
— Кисень, який колись був тут у атмосфері, пішов на окислення гірських порід, — відгукнувся Мак. — Червона барва — оксиди заліза. Залізо витягнуло з атмосфери майже весь кисень.
— А вдалося десь виявити неокислені породи? — запитав Кирило.
Мак заперечно труснув головою:
— Наразі ні. Слабше змінені траплялися. Вивітрювання тут страшенно давнє, проникає глибоко. Незмінених порід ми не зустріли навіть у бурових свердловинах.
— Ви геолог, Маку?
Він кивнув і, трохи помовчавши, додав:
— Геолог також…
Всюдихід досяг вершини скелястого гребеня. Попереду відкрився великий кратер із пласким червонуватим дном, яке лежало в декількох сотнях метрів нижче. В центрі круглої плоскої рівнини громадилася група червоно-бурих скель, схожих на руїни стародавнього замку. Дальній гребінь кратера ледь проглядав у червонуватій імлі.
— Станція там. — Мак указав уперед. — Перетнемо кратер і будемо близько.
— А урвище праворуч? — запитав Кирило. — Мені спочатку здалося, що воно недалеко, але звідси зверху це виглядає інакше.
— Ого! — вигукнув Мак. — Недалеко! Тут важко оцінювати відстані на око. До урвища близько двохсот кілометрів. Ми його бачимо так виразно тому, що там зараз не дуже багато куряви в атмосфері. Останнім ураганом її зігнало на північ у рівнини. Урвище — південний край ущелини Копрат — скельна стіна заввишки понад п’ять кілометрів.
Усі погляди звернулися у бік славнозвісної ущелини — гігантської тріщини, що колись розколола стародавню кору[106] Марса.
— Не думав, що її видно з околиць станції, — відзначив Геворг. — Це містечко мене дуже цікавить…
— А зазвичай її й не видно, — заперечив Мак, загальмувавши всюдихід. — Просто вам пощастило. Дивіться гарненько.
— Ви були там? — запитав Кирило.
— Ще б пак… Не один раз. І американці теж. Але там, — Мак махнув рукою, — треба працювати й працювати. Наразі суцільні загадки…
— А які у вас стосунки з американцями? — поцікавився Сергій.
— Як і на Землі. Співіснуємо…
— Були у них?
— Наші дехто були. Я — ні. Їх ми також приймали. Тих, хто працював у ущелині Копрат. Навіть допомогли трохи. Загалом, вони непогані хлопці. Окрім Грідлі…
— А Грідлі — хто?
— Є такий один. — Мак спохмурнів. — Познайомитеся… Ну гаразд, помилувалися Копратом і поїхали далі.
«Черепашка» рушила з місця і, збільшуючи швидкість, побігла вниз по крутому кам’янистому схилу. Коли досягли плаского дна кратера, Мак ще збільшив швидкість. Кратер перетнули за півгодини, залишивши справа по борту скупчення схожих на велетенські колони червонуватих скель.
106
Кора — верхня тверда оболонка планети(Тут і далі, окрім обумовлених випадків, примітки перекладача).