Одного сірого дня в лютому Ульбріксон плив за хлопцями в катері, намагаючись виправити проблеми в першому човні, і дедалі більше розчаровувався від марності своїх зусиль, коли помітив Джорджа Покока, що веслував наодинці парними веслами віддалік. Він прокричав хлопцям: «Шлях, достатньо!» і швидко перевів катер на холостий хід, усе ще дивлячись на Покока.
Хлопці помітили дальній погляд Ульбріксона і розвернулися на своїх місцях, щоб побачити, на що він дивиться. Покок витав над водою ніби без жодних зусиль, а його човен виглядав ефірним, нематеріальним у легкому тумані, що стелився над озером. Його струнке випрямлене тіло ковзало вперед і назад у човні плавно, без затримок і зупинок. Його весла входили у воду і виходили з неї безшумно, і широкі, гладкі кола розпливались у темній воді уздовж бортів його човна.
Ульбріксон зграбастав мегафон, жестом погукав суднобудівника підгребти до човна і промовив: «Джордже, скажіть їм, чого я намагаюся навчити їх. Скажіть їм, чого ми тут намагаємося добитися». Покок повільно обігнув човен, м’яко поговорив із кожним хлопцем по черзі, кожного разу злегка нахиляючись у бік їхнього довгастого кедрового судна. Потім він помахав Ульбріксону і погріб далі. Минуло не більше від трьох хвилин.
Коли Ульбріксон гаркнув: «Веслуй!», хлопці жваво вивели човен уперед, а їхнє захоплення і веслування раптом стало чітким і втратило всі недоліки. З тієї миті Джордж Покок почав супроводжувати Ульбріксона в його тренерському катері майже кожного дня, закутаний у пальто і шарф, у фетровому капелюсі, насунутому на вуха, роблячи помітки і звертаючи увагу Ульбріксона на певні деталі.
Загалом Ульбріксон був задоволеним. Незважаючи на складну погоду і перемінні здобутки човна номер 1, справи значно прогресували; випробування на час були багатообіцяючі як для початку сезону. Із вливанням нової крові з торішнього видатного човна першокурсників, він знову зіткнувся з дилемою, маючи занадто багато талантів на воді. Деколи було важко відокремити хороших від видатних, а видатних від іще видатніших. Проте на кінець лютого в його голові почали вимальовуватися тверді переконання щодо того, як має виглядати перший університетський човен — човен для Берліна, хоча він ще не був готовим обговорювати це з пресою або, власне, із хлопцями. Поки вони змагаються один з одним на рівних умовах, їхнє вдосконалення, ймовірно, триває. Принаймні одне було очевидно: якщо університетська команда Вашингтона курсуватиме водами Лангер-Зее в Берліні цього року, Боббі Мок сидітиме на кормі з мегафоном біля рота.
Зростом 1.74 метра і вагою 54 кілограми, Мок мав майже ідеальний розмір для рульового. Джордж Покок, по суті, проектував свої човни таким чином, щоб вони були оптимально ефективні з керманичем саме такої ваги. Ще менша вага була зазвичай бажана, але тільки за умови, що людина володіла силою для керування човном. Як і жокеї, рульові часто зі шкіри геть лізли, щоб підтримувати свою низьку вагу — вони голодували, вживали проносне, тренувались до знемоги, проводили довгі години в парній, намагаючись із потом скинути кілограм чи два. Іноді веслярі, котрі вважали, що рульовий обтяжує їхній човен, брали справу у свої руки і замикали своїх мініатюрних капітанів у парній на кілька годин. «Типова наруга над рульовим», — казав пізніше, сміючись, один керманич команди Вашингтона. У випадку Боббі Мока залишатись маленьким ніколи не було великою проблемою. І в будь-якому разі, навіть якщо він набирав додатковий кілограм у тому чи іншому місці, приблизно півтора кілограма, присвячених його мозкові, більш ніж компенсували це.
Найперше завдання рульового — направляти човен на прямий курс протягом перегонів. У човні Покока в 1930 роках рульовий управляв кермом, притягуючи пару тросів на кормі, у кінці якої знаходилась пара дерев’яних штифтів, званих «сигнальними молотками», тому що іноді вони використовувались для підняття швидкості ходу за допомогою стукання по твердій евкаліптовій «сигнальній дошці», що кріпилася до боку човна. Коли 8 дуже великих чоловіків перебувають у постійному русі в судні завширшки 60 сантиметрів, і дме вітер, а приплив або течія невпинно намагаються зіштовхнути їх із курсу, управління кермом — завдання геть не просте. Але це найменше, чим рульовий мав перейматися.