Хай там що, екіпаж Каліфорнії доблесно веслував — так сильно, як лише міг. Знову обидва човни побили попередній рекорд на цій дистанції, але Вашингтон спромігся значно перевершити його і фінішував із результатом 15 хвилин 56.4 секунди, на приголомшливі 37 секунд швидше за рекордну позначку.
Ел Ульбріксон спокійно сидів у катері на фініші, слухаючи, як оркестр на «Чіппева» грав «Схиліться перед Вашингтоном». Дивлячись, як його хлопці підпливали до човна Каліфорнії, щоб зібрати їхні майки, він мав багато матеріалу для підбиття підсумків. Його університетська команда побила дуже хороший екіпаж Каліфорнії, який захищав титул національного чемпіона, і вона зробила це в складних умовах. Вони веслували, як він сам пізніше зауважив журналістам того дня, «краще, ніж будь-коли раніше». Було ясно, що вони, насправді, значно відрізнялись від звичайних веслярів, але ще було занадто рано казати, чи ця магія триватиме довго. Два роки поспіль тепер його університетська команда перемагала Ебрайта в регаті Тихоокеанського узбережжя, лише щоб розвернутися і зазнати поразки в Поукіпзі. Хто скаже, чи ця команда не зробить те саме? І в цьому році відбіркові змагання до Олімпійських ігор маячили на горизонті відразу після Поукіпзі, не кажучи вже про те, що розгорталося за ними.
Ульбріксон залишався непохитно й рішуче суворим. Недільні газети в Сіетлі наступного ранку, проте, були повні схвильованих дискусій про Берлін. Багато з тих, хто пильно стежив за подіями на озері, вважали, що бачили щось поза межами просто гарних перегонів університетських команд. Кларенс Діркс, який писав для «Сіетл Таймс», змішуючи свої метафори з імпульсивністю, був першим, хто вказав на це: «Марно намагатися відокремити видатних членів команди човна Вашингтона, як і було б неможливим спробувати відзначити одну певну ноту в красиво складеній пісні. Усі вони були об’єднані в один механізм, що працював бездоганно; вони, насправді, створили поезію руху, симфонію гойдання лопатей».
Розділ 14
Щоб бути серед чемпіонів, екіпаж повинен мати цілковиту впевненість один в одному, здатність рухатись уперед із повною віддачею і переконаність, що нікому в човні не доведеться самому витягувати весь тягар веслування. Екіпаж 1936 року, із загребним Х’юмом, веслував на повну силу і показував прекрасний час. Маючи повну впевненість один в одному, вони поєднувались у гребку єдиним потужним ударом, а потім рухались уперед до наступного гребка, і човен плив правильно й без відчутного уповільнення. Вони були класичним прикладом восьмивесельного веслування в його найкращому прояві.
Два дні по тому, 20 квітня, Адольфу Гітлеру виповнилося 47 років. У Берліні тисячі учасників свята зібралися привітати його й подивитися, як Гітлер приймав парад за участю понад півтори тисячі танків, бронетехніки і артилерії, що гуркотіли через величезний парк міста — Тіргартен. Натовпи уздовж шосе Шарлоттенбургер були настільки щільними, що люди в задніх рядах користувалися орендованими перископами, щоб побачити, що відбувається попереду. Дівчатка Йозефа Геббельса, у довгих білих сукнях і білих пов’язках, вручили Гітлеру букет квітів. Імперський союз німецьких службовців подарував Гітлеру копію його книги «Моя боротьба» («Mein Kampf»), яка була переписана вручну середньовічним шрифтом на пергаменті. Із залізною палітуркою фоліант важив 34 кілограми.
Але місяць тому Гітлер вже отримав вагоміший подарунок, і то від тих, хто скоро стане його смертними ворогами. Вранці 7 березня 30-тисячне німецьке військо ввійшло в демілітаризований Рейнланд, відкрито порушивши як Версальську угоду, так і Локарнський пакт, підписантом яких була Німеччина. Це був, наразі, безумовно, найнахабніший вчинок, до якого вдався Гітлер, його найбільша авантюра і важливий крок до катастрофи, яка незабаром охопить світ. Протягом наступних двох днів Гітлер, Геббельс та решта керівництва Нацистської партії з нетерпінням чекали, якою буде реакція світу. Вони знали, що Німеччина ще не має достатньої військової сили, щоб вижити у війні з Францією або Великобританією, не кажучи вже про боротьбу з обома, разом узятими. Наступні 48 годин, як Гітлер пізніше зізнався, були найбільш напруженими за все його життя.
Йому не варто було непокоїтись. В Англії міністр закордонних справ Ентоні Іден сказав, що «глибоко шкодує» з приводу цієї новини і почав тиснути на Францію, щоб та реагувала не надто гостро. Тож Франція так і вчинила. Вони не зробили геть нічого у відповідь. Відчувши полегшення, Йозеф Геббельс сів і написав: «Фюрер безмірно щасливий... Англія залишається пасивною. Франція не діятиме наодинці. Італія розчарована, і Америка не зацікавлена».