Коли оглядовий потяг поповз назад угору вздовж річки, знову до старту перегонів основних університетських екіпажів, атмосфера стала такою наелектризованою, що, здавалося, сутінкове небо тріщить від статичної електрики. Натовп гудів. Із човнів глядачів пронизливо свистіли. Випускники поклали руки один одному на плечі і співали бойові пісні. Хтось мав здобути велику перемогу, а хтось — зазнати великої поразки.
За 6 із половиною кілометрів угору по річці, трохи нижче від Крам Елбоу, Джо Ранц, сидячи в «Husky Clipper» біля східного берега, почув 5 ракет, що вистрілили внизу по течії, і зрозумів, що юніори Вашингтона на 5-й доріжці виграли свої перегони. Він мовчки підняв кулак у повітря. Те саме зробили Коротун Хант і Роджер Морріс. Половина хлопців у юніорському човні були членами їхнього екіпажа другокурсників у 1935 році. Усі вони були розчаровані, що не сиділи в човні, у якому зараз були Джо, Коротун і Роджер, чекаючи на початок перегонів основних університетських команд о 20:00.
Сонце вже ковзнуло за берегові скелі на західному березі річки. Верхівки церковних шпилів у Поукіпзі на східному боці саме ловили останні промені сонячного світла. Сутінки опускались над водою сірим серпанком. Сама річка набула багатого яскравого відтінку фіолетового, віддзеркалюючи небо над головою. Смуга сірих заякорених човнів розтягнулась через річку, позначаючи стартову смугу. Далеко внизу за течією виднілися мерехтливі вогні в ілюмінаторах великих яхт, що стояли на якорі поряд із фінішною лінією. На східному березі річки промайнув пасажирський потяг, випускаючи хмари закрученого диму. На західному березі оглядовий потяг двиготів до зупинки поряд із вервечкою заякорених човнів. Над нею на крутому березі річки ризиковано притулився телеграфіст із комутаційною панеллю в руці і котушкою мідного дроту, який тягнувся позаду нього через пагорб від електричного стовпа, куди він приєднав його до головної лінії, щоб розповісти світові про початок перегонів. Джо і його товариші по команді почали гребти до лінії човнів, щоб зайняти свою позицію. На кормі Боббі Мок почав іще раз тихо повторювати їм план перегонів. У Сіетлі Хейзел Ульбріксон зачинила вхідні двері свого будинку, щоб ніхто і ніщо не потурбувало її під час перегонів. Місіс Теллрайт дозволила Джойс увімкнути велике радіо на стійці в її вітальні.
На оглядовому потязі у вагоні преси, заповненому тренерами Вашингтона, випускниками та спортивними оглядачами, Джордж Покок і Том Боллес міряли кроками прохід уперед і назад. Ел Ульбріксон сидів на самоті в мовчанні, методично жував гумку й пильно дивився з-під козирка свого білого кашкета на те місце, де сидів Джо. Вашингтон отримав найгіршу доріжку, номер 7, глибоко в середині річки, де будь-який натяк вітру чи течії буде найсильнішим, і де за відсутності світла важко буде навіть побачити човен. Як і в 1935 році, Каліфорнія дістала доріжку номер 1, найбільш захищену прилеглим залізничним насипом, розташованим просто перед носом Ульбріксона.
Ульбріксон сам 10 років тому був загребним Вашингтона і привів тут свою команду до перемоги в національному чемпіонаті. Жодна основна університетська команда Вашингтона з тих пір не вигравала в Поукіпзі. Ульбріксон згадав свою клятву дружині і невиконану обіцянку мешканцям Сіетла роком раніше. Олімпіада маячила попереду. Майже все, чого Ел Ульбріксон хотів від життя, мало визначитись у найближчі 20 хвилин.
О 20:00 стартер крикнув: «Ви готові?» Двоє рульових підняли руки вгору. Стартер почекав хвилину чи дві, а потім знову прокричав: «Ви готові?» Цього разу троє рульових підняли руки. Розлючений, стартер знову зачекав, поки різні екіпажі зробили декілька заключних налаштувань. Він закликав утретє: «Ви готові?» Тепер усі 7 рук здійнялися вгору.
Стартовий пістолет вистрілив, човни відірвались від старту, і телеграфіст, чіпляючись за берег, застукав своїм ключем, сповіщаючи весь світ, що 38-і щорічні перегони університетських команд у Поукіпзі, нарешті, ідуть повним ходом.
За 5 повних гребків усі 7 човнів залишалися абсолютно на одній лінії, а їхні екіпажі надривно веслували. Тоді Вашингтон раптом послабив хід. Усі решта човнів вихопились наперед. Це влаштовувало Боббі Мока. Це було якраз те, чого він хотів. Рульовий налаштував свій екіпаж на веслування на стабільних 28 гребках і дивився, як спини керманичів суперників зникають у річкових сутінках. Щоб підбадьорити хлопців, Мок почав декламувати свої найновіші веслувальні мантри в унісон із гребками: «Зберегти, зберегти, зберегти», нагадуючи їм, що все йде за планом заради збереження сил.