Він дійсно жартував, але його зауваження переслідувало певну мету. Для досягнення своєї цілі Ульбріксону доведеться побити Ебрайта ще раз. Трохи менше ніж за 2 тижні вони мали змагатись ще раз, двічі в парі спринтів на 2 кілометри, щоб завоювати право представляти Сполучені Штати в Берліні. В одних із цих перегонів Каліфорнія буде на сусідній доріжці, маючи єдиний і останній шанс урешті зрівняти рахунок і поїхати до Німеччини. Ульбріксон не хотів, щоб його хлопці надто зазналися. І навіть перебуваючи в захваті від їхнього результату, він не був цілком задоволений непокорою Мока. У кожному разі, необхідно було нагадати їм, хто при владі.
Але, суворий данець чи ні, Ульбріксон також відчував необхідність сказати щось співрозмірне з подією. Діставшись до елінга, вони виявили там сотні шалених уболівальників, що билися за місця на хиткому причалі й тупцяли довкола перед будівлею, гикаючи і репетуючи. Хлопці вилізли з човна і кинули Боббі Мока в Гудзон, на превелике задоволення глядачів. Потім, вийнявши його з води, вони сформували фалангу, прорвалися в будівлю і замкнули за собою двері, впустивши лише кількох журналістів із Сіетла. Ульбріксон став на лаву, а хлопці, стискаючи в руках майки, зібрані із переможених команд, сіли на підлозі навколо нього. «Ви сьогодні увійшли в історію, ви — веслярі та рульові першокурсників, юніорів і університетського екіпажа. Я пишаюся вами. Кожен син і дочка Вашингтона пишаються вами... Ніколи в історії веслування екіпаж не давав більш доблесний і ризикований бій, щоб виграти найбажаніший титул на кону в цій країні, ніж це сьогодні зробила університетська команда. І я можу лише сказати, що пишаюся вами і почуваюсь дуже щасливим, — він зробив паузу й оглянув кімнату, а потім підсумував, — я не очікую, що будь-коли побачу краще проведені перегони». Після цих слів він спустився на підлогу. Ніхто не вітав його. Ніхто не вставав і не аплодував. Усі просто сиділи, мовчки всотуючи цю мить. Бурхливого вечора в січні 1935 року, коли Ульбріксон уперше відкрито заговорив про участь в Олімпійських іграх, усі стояли і схвально вітали його промову. Але тоді це здавалося мрією. Тепер вони були за крок до її реального втілення. Захоплені вітання чомусь здавалися небезпечними.
Розділ 15
У цьому і полягає секрет успішних команд: у їхньому «резонансі», тому четвертому вимірі веслування, який може оцінити лише гребець, що веслував у резонуючому екіпажі, де хід — надприродний, а зусилля, що рухає човен — насолода.
«Наразі 4 роки поспіль неотесані чужинці з Далекого Заходу домінують на Гудзоні, — виплюнув наступного дня після перегонів у Поукіпзі Джо Вільямс із нью-йоркської «Ворлд Телеграм». — Регата втратила всю свою оригінальну форму і структуру. Це більше не східне шоу... Якщо одна західна команда не виграє, то це робить інша. Вашингтон учора забрав усе, що можна було забрати на річці. Городяни зітхнули з полегшенням, що гості мали порядність залишити бодай мости і великовантажні пороми». Вільямс продовжив, імовірно, жартома, закликом звернутись до президента Рузвельта зробити щось із цією «дуже тривожною ситуацією».
Тон, можливо, був дещо іронічний, але суть статті Вільямса була далеко не жартом для тисяч уболівальників східних команд — їхні університети, схоже, випадали з конкуренції в регаті, яку вони призначали для випробування й демонстрації власної майстерності у веслуванні.
І не лише східні спортивні оглядачі та вболівальники зіткнулися з новою реальністю після регати 1936 року. Кай Ебрайт точно знав, що побачив у перегонах основних університетських команд, і був досить розумним і дипломатичним, щоб відкрито визнати це. Збираючи своїх хлопців у дорогу в Принстон на олімпійські відбіркові змагання, де він зробить ще одну спробу перемогти Вашингтон, Ебрайт вказав на Джо і його команду та промовив: «Це найкращий екіпаж в Америці. Це човен, який має поїхати у Берлін, і решта світу муситиме віднайти щось дуже круте, щоб перемогти їх в Олімпійських іграх». Це не було його звичайним кепкуванням перед змаганнями з «применшення своїх шансів», яким регулярно займався і він, і Ел Ульбріксон. Ебрайт говорив цілком серйозно, і йому необхідно було приземлити очікування в Берклі. Він поїде в Принстон і змагатиметься там, і спробує виграти олімпійський п’єдестал, але коли Боббі Мок спроектував цю холоднокровну, прораховану перемогу, що прийшла нізвідки, Ебрайт швидко помітив її деморалізуючий вплив на його власну команду. Ретельно спланований спосіб, у який Вашингтон провів ці перегони, виглядав, почасти, як виклик, а почасти, як зухвалість, але переважно, це було попередження. Долаючи дистанцію гонки, Мок сміливо міг підняти над кормою прапор, прикрашений написом «Не наступай на мене» і фігурою скрученої гримучої змії.