Навідавшись до їдальні, де обслуговуюча компанія «Ллойд» із Північної Німеччини нагодувала їх щедрими порціями страв американської кухні, більшість хлопців розтягнулися на ліжках, читаючи чи пишучи листи додому. Джо вирішив прогулятись і роздивитися, де він є. Юнак швидко почав почуватися так, ніби потрапив у німецьку казку. Для Джо Кьопенік виглядав середньовічним селищем, хоча насправді, багато чого з того, що він побачив, походило із XVIII століття. На вузьких мощених вулицях він проходив повз пекарні, сирні і м’ясні магазини, на кожному з яких висів різьблений або намальований знак ручної роботи, що повідомляв про своє призначення готичним шрифтом: «Backerei», «Kaserei», «Fleischerei». Він пройшов міську ратушу з високою вежею з годинником, стрункими бічними баштами і готичними арками. Музика, сміх і солодкий запах німецького пива долинали з пивного погребка в підвалі будівлі. Він проминув химерну стару синагогу на вулиці Фрайхайт, над загостреним дахом якої підносилась яскрава зірка Давида. Біля південної околиці селища він перетнув міст через рів і підійшов до замку, побудованого прусським князем у 1690 році. За замком він побачив англійський парк. Там хлопець сів на лавку і дивився на Лангер-Зее, туди, де проходитиме маршрут регати в Грюнау, і де його олімпійські надії будуть реалізовані або розбиті трохи більше ніж за два тижні. Сонце майже сіло, небо прояснилось, і озеро розтягнулось перед ним, як поліроване кам’яне плато, сяючи в останніх променях денного світла. Це, думав він, одна з найбільш мирних картин, які він будь-коли бачив.
Він не міг знати про кривавий секрет, який приховував Кьопенік і його спокійні води.
Наступного ранку хлопці прокинулися рано — їм кортіло нарешті вийти на воду. Після сніданку сірий німецький армійський автобус перевіз їх за 5 кілометрів уздовж Лангер-Зее до маршруту регати в Грюнау, де вони виявили, що ділитимуть прекрасну нову цегляну оштукатурену човнову станцію з німецькою національною командою з веслування. Над входом один біля одного висіли американський і нацистський прапори. Німецькі веслярі були ввічливими, але навряд чи захлинулись від радості, побачивши їх. Джорджу Пококу вони видались дещо зарозумілими. Вони були членами веслувального клубу Берліна «Вікінг» і гребли на човні під назвою «Глідер». Загалом вони виглядали трохи старшими за хлопців Вашингтона. Німецькі веслярі мали відмінне обладнання. Вони були в прекрасній фізичній формі і відзначались суворою дисципліною та майже військовою виправкою. На відміну від будь-якого іншого німецького екіпажа на Грюнау цього літа, вони не були індивідуально відібрані нацистською державою. Натомість вони потрапили в німецьку збірну завдяки очевидним досягненням усієї своєї команди. Джордж Покок і Ел Ульбріксон сильно підозрювали, однак, що нацистський уряд значною мірою субсидував їхню інтенсивну підготовку.
Коли хлопці приготувались уперше вивести «Husky Clipper» на Лангер-Зее, фотограф, який заліз під нього, щоб зробити знімок, підвівся занадто різко і вдарився головою об човен, і в його обшивці утворилась довга, тонка тріщина. Човен не можна було експлуатувати, поки Джордж Покок не відремонтує його. Розчарований, Ел Ульбріксон відпустив хлопців, поки Покок чаклуватиме над «Кліпером». Юнаки повернулися в поліцейську академію і поцупили шматочки цукру з кухні, щоб нагодувати поліцейських коней у стайні, але це швидко їм набридло, і вони блукали Кьопеніком під дощем, привертаючи натовп цікавих жителів усюди, куди б не пішли.
Коли Покок відремонтував човен, і хлопці вийшли на воду знову, їхні результати відверто розчарували. Вони показали поганий час, веслували слабко й неефективно. Канадський і австралійський екіпажі, що відпрацьовували спринт, мчали повз них із посмішками на обличчях. «Ми гребли паршиво», — написав Джонні Уайт у своєму щоденнику того вечора. Ел Ульбріксон був такої ж думки. Від того часу, коли звів їх разом в один екіпаж у березні, він ніколи не бачив, щоб вони веслували так погано. Тож вони мали багато роботи, і більшість із них ще мусили скинути значну вагу. Що найгірше, майже всі вони були трохи застуджені, а Дон Х’юм, схоже, мав застій мокрот у грудях, і це тривожило більше ніж нежить. Не додавало ентузіазму й те, що стійкий дощ, який приносив холодний вітер, продовжував дути на Лангер-Зее майже безперервно, а поліцейські казарми незабаром виявилися холодними, і їх наскрізь продував протяг.