Лорі, якого зазвичай звали Ран, був, мабуть, найкращим британським загребним свого покоління — 85 кілограмів сили, доброчесності та гострого розуму. Його син Х’ю, актор, також зрештою веслував за Кембридж. Ран був у всіх відношеннях надзвичайно добрим хлопцем. Разом Дакворт і Лорі привели Кембридж до трьох перемог поспіль, додавши їх до низки із семи попередніх перемог над Оксфордом у щорічних Човнових перегонах між двома університетами, незважаючи на той факт, що оксфордці останнім часом перейшли у своєму тренувальному харчуванні з пива на молоко у відчайдушній спробі переламати тенденцію. Ульбріксон вважав, що навіть один лише досвід участі в змаганнях перед уболівальниками числом від півмільйона до цілого мільйона, які юрмилися на берегах Темзи щороку під час Човнових перегонів, мав надати британським хлопцям перевагу в сенсі впевненості у своїх силах.
Проте найбільше хвилювало Ела Ульбріксона, коли він спостерігав, як британський екіпаж тренується на Грюнау, те, наскільки вони нагадували йому його власних хлопців. Не те щоб хто-небудь із них особливо нагадував його підопічних у фізичному плані. І в стилі веслування не було схожості. Насправді, англійські хлопці все ще веслували з довгим прогином, якого британські приватні середні школи та університети навчали протягом кількох поколінь. Вашингтон, звичайно ж, застосовував коротший, більш вертикальний гребок, який Джордж Покок перейняв зі стилю човнярів на Темзі і якого навчав Хірама Конібеара 20 років тому.
Британські хлопці нагадували підопічних Ульбріксона саме в стратегії. Вони любили робити саме те, що так добре виходило у хлопців Вашингтона. Вони досягали перемоги, відсиджуючись позаду, але залишаючись близько до лідерів: веслували потужно, але повільно, тиснули на своїх суперників підвищувати частоту ходу занадто високо і занадто рано, а потім, коли інші екіпажі були в хорошій позиції, але виснажені, раптово у спринті мчали повз них, ловлячи їх зненацька, примушуючи нервувати, і врешті, вибивали їх із ладу. За винятком кепки для крикету і шийної хустини, які Дакворт носив на місці рульового, він керував човном дуже схоже з Боббі Моком. І Ран Лорі орудував загребним веслом так само дуже подібно до стилю Дона Х’юма. Обіцяло бути цікавим подивитися, що відбудеться, коли два екіпажі, що грають в одну й ту саму гру, зустрінуться на Лангер-Зее.
Із наближенням олімпійських кваліфікаційних змагань і під тиском вагомості завдання, що було на них покладено, хлопці Ульбріксона знову ставали напруженими й метушливими. Ті, хто вели щоденники або писали листи додому, почали звіряти їм свою знервованість, таку саму, як і перед початком олімпійських відбіркових змагань у Принстоні. Чак Дей починав шукати Ела Ульбріксона для сеансів з укріплення упевненості в собі. Між ними він одна за одною курив сигарети «Лакі Страйк» і «Кемел», сміючись над іншими хлопцями, коли ті намагалися змусити його скоротити паління.
Американці не були самотні у відчутті дратівливості. У Грюнау і Кьопеніку 24 міжнародні команди ділили одні веслувальні доріжки та їдальні. Усі збірні складалися з великих, здорових і високо конкурентних юнаків, кожен із яких стояв перед визначальним моментом у його житті. Значною мірою серед них переважав олімпійський дух, і багато нових дружніх стосунків було започатковано за три тижні, протягом яких вони жили і змагалися в Німеччині. Хлопці з Вашингтона, зокрема, близько потоваришували з екіпажем поліцейських з Австралії, з якими вони поділяли не лише більш-менш спільну мову, а й свого роду легкий, самовпевнений і хвацький підхід до життя. Вони також добре ладнали зі швейцарською командою. То були «великі чортяки», як зазначав Джонні Уайт, але сповнені веселощів і доброзичливості. Хлопці отримували задоволення від поїздок із ними в автобусі між Кьопеніком і Грюнау, коли швейцарці на повну горланили наспіви йодль.