Нарешті, коли залишилось пройти 250 метрів дистанції, Мок закричав: «Давайте, хлопці. Ось зараз! Дайте мені десятку!» Хлопці потужно вдарили веслами, і американський прапор, що тріпотів на баку «Husky Clipper», почав рухатися повз Дакворта, підбираючись до середини довжини британського човна. Дакворт і Лорі прискорили темп до 40 гребків на хвилину. На мить вони утримали свою позицію, у той час як білі лопаті човна США гнівно виблискували поряд із малиновими лопатями англійців. Потім Боббі Мок знову крикнув Х’юму пришвидшитись, і «Кліпер» відновив своє випередження.
У британському човні Ран Лорі люто спінював воду. Він досі був відносно свіжим і хотів досягти ще більшого. Але, як і багато британських загребних тих часів, він орудував веслом із меншою, вужчою лопаттю, ніж у решти його екіпажа. Ідея полягала в тому, що робота загребного — задавати темп, а не рухати човен. Із невеликою лопаттю він уникав ризику виснажитись і втратити форму. Але це також означало, що він не захоплював воду на повну силу. Тепер Лорі був у небезпеці завершити найважливіші перегони, у яких він веслував, не підійшовши і близько до того, щоб вичерпати свої сили — найменше, чого хотів би будь-який весляр.
Одначе ніс британського човна залишався попереду носа американського човна за 150 метрів до фінішу. Але американські хлопці віднайшли свій резонанс і утримували його. Вони веслували так потужно, як ніколи, широко розрізаючи воду, знову і знову синхронно згинаючись і розгинаючись, наче були скуті воєдино, наближаючись до 40 гребків на хвилину. Кожен м’яз, сухожилля і суглоб їхніх тіл палали від болю, але вони веслували, пересилюючи цей біль, у досконалій, бездоганній гармонії. Ніщо не могло зупинити їх. За останні 20 гребків, і зокрема за 12 фінальних чудових гребків вони просто промчали повз британський човен, рішуче і безповоротно. 25 тисяч уболівальників із різних країн, добряча частина з яких були американцями, піднялись і голосно вітали їх, коли їхній ніс перетнув фінішну лінію аж на 6 метрів попереду британського човна. За мить Дон Х’юм похитнувся уперед і звалився на своє весло.
Мок цілу хвилину бризкав воду на обличчя Х’юма, перш ніж той зміг знову випрямитись і гребти, щоб підвести човен до причалу. Проте коли вони дістались до нього, на них чекали приємні новини.
Їхній час 6 хвилин 0.8 секунди був новим рекордом дистанції. І ще приємніше, то був олімпійський рекорд, який встановили у новому світі, що затьмарював досягнення Каліфорнії у 1928 році — 6 хвилин 3.2 секунди. Коли Ел Ульбріксон прибув на причал, він присів поруч із човном і, ховаючи усмішку, тихо сказав: «Молодці, хлопці».
Джо ніколи не чув, щоб його тренер говорив саме таким тоном. Схоже, у ньому був натяк на приховану повагу. Майже на шанобливість.
Із апетитом заправившись вечерею в поліцейській академії в Кьопеніку, хлопці тріумфували. Тепер англійці мали гребти й виграти у втішних перегонах наступного дня, якщо хотіли стати одним із 6 човнів-учасників фіналу перегонів за медалі. Американські хлопці матимуть вихідний. Однак Ел Ульбріксон аж ніяк не радів. Він був глибоко стурбованим. Після обіду він наказав Дону Х’юму повернутись до своєї постілі хворого. Хлопець виглядав так, ніби підвівся з могили. Що б то за хвороба не була, це було явно щось серйозніше, ніж застуда — можливо, бронхіальна інфекція або легка пневмонія. У будь-якому разі, Ульбріксон мав вирішити, хто веслуватиме на загребному веслі у змаганнях за золото через 48 годин.
По обіді наступного дня хлопці тинялися по місту: підсміювались один над одним, ходили по крамницях, фотографувались своїми новими фотоапаратами, купували сувеніри та досліджували куточки Кьопеніка, яких вони ще не бачили. Як і більшість американців у Берліні того літа, вони дійшли висновку, що нова Німеччина — дуже гарне місце. Вона була чистою, люди тут були доброзичливими майже до неможливості, усе працювало чітко й ефективно, і дівчата милували око. Кьопенік приваблював своєю химерною оригінальністю, а Грюнау — пишною зеленню і пасторальністю. Обидва містечка були майже такі ж приємні і спокійні, як де-небудь удома у Вашингтоні.
Але була Німеччина, якої хлопці не могли бачити, Німеччина, прихована від них зумисне на певний час. Справа була не лише в знятих табличках «Вхід євреям заборонений» чи «Євреї тут небажані», не в тому, що схопили і вивезли циган чи у вилученні порочної газети «Штюрмер» зі стійок у тютюнових магазинах Кьопеніка. Існували значніші, більш зловісні й ретельніше приховувані секрети скрізь навколо них.