Вони нічого не знали про потоки крові, що заливали води річки Шпрее і Лангер-Зее в червні 1933 року, коли штурмовики СА оточили сотні євреїв Кьопеніка, соціал-демократів і католиків та закатували 91 із них до смерті, б’ючи деяких людей доти, поки не розривалися їхні нирки та не тріскала шкіра, а потім заливали гарячою смолою рани перед тим, як скинути понівечені тіла у спокійні води річки та озера. Вони не могли бачити величезний концентраційний табір «Заксенхаузен» на північ від Берліна, що саме будувався того літа, де незабаром утримуватимуть понад 200 тисяч євреїв, гомосексуалістів, свідків Єгови, циган і з часом радянських військовополонених, польських мирних жителів і студентів чеських університетів, де десятки тисяч із них загинуть.
І ще значно більше лежало за горизонтом часу. Вони могли бачити розбудову заводського комплексу «АЕГ Кабельверк» із жовтого клінкеру відразу за містом, але не могли бачити тисячі рабів, що скоро будуть примушені працювати там, виготовляючи електричні кабелі, гаруючи по 12 годин на добу і живучи в убогих таборах неподалік, поки не помирали від тифу чи недоїдання. Коли хлопці проходили повз прекрасну синагогу на Фрайхайт 8, або вулиці «Свободи», вони не могли бачити збіговиська із факелами, що пограбувало й спалило її дотла в ніч на 9 листопада 1938 року — так званої Кришталевої ночі.
Заглядаючи в магазин одягу Ріхарда Хіршана, хлопці могли бачити самого Ріхарда і його дружину Хедвіг за роботою на швейних машинках у глибині приміщення, поки їхні дочки — 18-річна Єва і 9-річна Рут — чекали на клієнтів за прилавком. Хіршани були євреями і прихожанами синагоги на вулиці Фрайхай. Їх глибоко непокоїло те, що відбувається в Німеччині. Але Ріхард воював і був поранений у Першій світовій війні та не думав, що зрештою йому та його родині буде завдано якоїсь шкоди. «Я проливав кров за Німеччину. Німеччина не підведе мене», — любив він казати своїй дружині і дочкам. Тим не менше, Хедвіг нещодавно повернулася з поїздки в штат Вісконсін, і Хіршани почали задумуватись про спробу переїхати туди. У них в Кьопеніку, насправді, на тому тижні гостювали кілька американських друзів, які приїхали, щоб подивитись Олімпійські ігри.
Тож хлопці зараз могли зазирнути в магазин і побачити їх усіх, але вони не могли бачити ту ніч, коли есесівці прийдуть за Рут, найменшою з них. Рут вони стратять першою, тому що вона страждала на астму і була занадто слабкою, щоб працювати. Решту родини залишать у Кьопеніку працювати як рабів — Єва трудитиметься на військовому заводі «Сіменс», а батьки — у потогінній майстерні з пошиття німецької військової уніформи, поки нарешті не настане час прийти і за ними теж, у березні 1943 року. Тоді есесівці посадили Ріхарда і Хедвіг на потяг у Освенцім. Єва втече в Берлін, переховуватиметься там і дивом виживе в цій війні. Але вона буде лиш поодиноким, рідкісним винятком.
Як і Хіршани, багато жителів Кьопеніка, повз яких хлопці проходили на вулиці того дня, були приречені: люди, які зустрічались хлопцям у магазинах, старі жінки, що прогулювались навколо замку, матері, які штовхали перед собою візочки по мощених вулицях, діти, що з вереском сміялись на ігрових майданчиках, чоловіки похилого віку, які вигулювали собак, — люблячі і любимі, яким були призначені вагони для худоби і смерть.
Того вечора хлопці спустилися до води в Грюнау, щоб подивитися втішні змагання човнів і дізнатися, хто приєднається до них, Угорщини і Швейцарії в перегонах за медалі. Дивно, що ні Німеччина, ані Італія — два екіпажі, окрім англійців, щодо яких Ульбріксон найбільше непокоївся — не виграли свої кваліфікаційні запливи. Тепер, однак, веслуючи під сірим небом, Німеччина легко пронеслась повз чехів і австралійських поліцейських. Італія розгромила японський екіпаж із їхніми високими гребками, Югославію і Бразилію. Обидва переможці, схоже, в кінці розслабились, зберігаючи сили і демонструючи відносно слабкі результати в часі та веслуючи в ритмі, достатньому лише для проходження кваліфікації. Великобританія, з іншого боку, щосили боролася з канадцями і французами, і екіпаж мусив показати найшвидший час дня, щоб виграти свій заплив, але вони таки виграли.
Ел Ульбріксон тепер знав, проти яких екіпажів він змагатиметься за золоту медаль наступного дня: Італія, Німеччина, Великобританія, Угорщина і Швейцарія. Але коли він пішов дізнатись, на яку доріжку призначено його човен, то отримав неприємний сюрприз. Німецький олімпійський організаційний комітет і Міжнародна федерація академічного веслування, у яких відповідно головували Хайнріх Паулі, голова Комітету з веслування Національної асоціації фізичної культури, та Ріко Фіороні, швейцарець італійського походження, ввели нові правила для вибору доріжки, правила, які ніколи раніше не використовувались на олімпійських змаганнях. Ульбріксон не зрозумів формули вибору, і донині неясно, як вона працювала, та чи дійсно там була формула взагалі. Кінцевий результат був протилежний до звичайної процедури, за якою найшвидші на відбірковому етапі човни отримували бажані ними доріжки, а повільнішим діставались менш жадані. У цьому випадку, як усі в Грюнау уже болісно усвідомлювали, кращими доріжками були захищені смуги ближче до берега: перша, друга і третя, а найменш бажаними були п’ята і шоста в найширшій частині Лангер-Зее. Ульбріксон жахнувся й розлютився, коли побачив призначення: перша доріжка — Німеччина, друга — Італія, третя — Швейцарія, четверта — Угорщина, п’ята — Великобританія і шоста — Сполучені Штати Америки. Це був майже ідеально зворотний порядок від того, чого він очікував на основі кваліфікаційних запливів. Це погіршувало умови для найбільш талановитих і швидких човнів та надавало всі переваги повільнішим човнам. Захищені доріжки віддали країні, що приймала ігри, та її близькому союзникові, а гірші — її потенційним ворогам. Це було дуже підозріло, і саме цього він боявся, уперше побачивши маршрут перегонів у Грюнау. У разі зустрічного чи бокового вітру наступного дня його хлопці муситимуть випереджати щонайменше на тверді дві довжини, лише щоб порівнятися з іншими учасниками змагань.