Наступного ранку у Грюнау падав холодний, стійкий дощ, і поривчастий вітер шмагав воду вздовж маршруту перегонів. У поліцейській академії в Кьопеніку тріумфування випарувалося. Дон Х’юм ще був у ліжку, його знову кидало в жар, і Ел Ульбріксон вирішив, що той не зможе веслувати. Дон Кой мав знову сісти в човен на загребне весло. Ульбріксон повідомив новину Х’юму, а тоді й іншим, коли вони прокинулись уранці.
За сніданком хлопці з’їли яєчню і стейк, сидячи мовчки. Їхні очі не бачили нікого і нічого. Задля цього дня вони працювали увесь рік, а більшість із них і три роки, і здавалося немислимим, що вони не будуть усі разом у човні в завершальних перегонах. Вони почали обговорювати це, і що більше говорили, то ставали більш упевненими — це було зовсім неправильно. Х’юм мав бути там із ними, будь що буде. Вони були не просто дев’ятьма хлопцями в човні, вони були екіпажем. Юнаки всі разом піднялись і пішли до Ульбріксона. Обрубок МакМіллін був зараз капітаном команди, так що він відкашлявся і ступив уперед, як її представник. Х’юм був абсолютно життєво важливим для ритму човна, сказав він тренеру. Ніхто не зможе так швидко і вірно реагувати раз за разом на коригування, які екіпаж мав здійснювати під час змагань. Боббі Мок підняв свій голос. Ніхто, крім Х’юма, не зможе дивитися йому в очі і знати, що він думає і як він думає, сказав він. Він просто доконче потребував, щоб Х’юм сидів перед ним. Тоді Джо ступив уперед: «Якщо ви поставите його в команду, тренере, ми підтягуватимемо його на всьому маршрутові. Просто долучіть його до човна. Він зможе витримати перегони».
Ульбріксон сказав їм іти нагору, взяти своє спорядження і сісти в німецький армійський автобус, що чекав зовні, щоб відвезти їх у Грюнау на перегони. Хлопці скупчилися на сходах, починаючи підніматись. За кілька довгих митей Ульбріксон крикнув їм услід: «І прихопіть із собою Х’юма!»
До початку другої половини дня дощ все ще не вщухав у Грюнау. Низькі хмари огортали вершини пагорбів Мюггельберге над маршрутом перегонів, і туман спускався через ліс донизу ближче до води. Озеро було неспокійне, вітер досі поривами налітав на воду. То була темна і похмура картина.
Але десятки тисяч глядачів, здебільшого німців, почали заповнювати місцевість уздовж курсу регати, тулячись під чорними парасольками або ховаючись під дощовиками і капелюхами. Незважаючи на погоду, вони були в піднесеному настрої. У 1930-ті веслування було другим за популярністю олімпійським змаганням після легкої атлетики, і у кваліфікаційному запливі Німеччина продемонструвала всі ознаки високого рівня конкурентоспроможності, а то й навіть лідерства у фіналі цього року. Потік уболівальників перетнув понтонний міст на західному кінці маршруту і почав заповнювати масивні дерев’яні трибуни на протилежному березі. Ще тисячі тулились на загороджених трав’яних ділянках на краю берега, притиснуті плечем до плеча під дощем. Три тисячі щасливчиків сховалися під навісом масивної стаціонарної трибуни, розташованої якраз перед фінішною лінією. До часу наближення початку перших перегонів трохи більше ніж 75 тисяч уболівальників заповнили місце події. То був найбільший натовп, який будь-коли ставав свідком олімпійських змагань із веслування.