Незадовго до 18:00 Дон Х’юм підвівся з масажного столу, де відпочивав, і приєднався до решти хлопців, коли вони підняли «Husky Clipper» на плечі й легким кроком понесли його вниз до води. Німецькі й італійські екіпажі вже сиділи у своїх човнах. Італійці були одягнені в шовкову блакитну форму і хвацько пов’язали білі бандани на голови в піратському стилі. Німці красувалися в білих шортах і яскравих білих майках, прикрашених чорним орлом і свастикою. Американські хлопці одягнули розрізнені спортивні шорти і потріпані старі тренувальні майки. Вони не бажали, щоб їхні новенькі форми забруднились.
Боббі Мок запхав щасливий капелюх Тома Боллеса під своє місце на кормі човна. Біля самого берега німецький військово-морський офіцер стояв на носі катера. Його рука витягнулась у нацистському вітанні у бік Гітлера. Хлопці ненадовго зібрались довкола Ульбріксона, який востаннє пройшовся по деталях плану перегонів. Потім вони залізли в човен, сіли та закріпили ноги в упорах, відштовхнулись від причалу й почали гребти по озеру до стартової лінії. Ульбріксон, Покок і Роял Брогем, стискаючи в руках біноклі, пробилися крізь натовп і піднялися на балкон одного з елінгів поблизу фінішу. Усі вони мали похмурий вираз обличчя. Хоча їхні хлопці були прекрасними веслярами, вони розуміли, що їхні шанси взяти золото були дуже примарні, а то й нульові — тільки не на шостій доріжці і не з Доном Х’юмом, що виглядав як мрець.
У Сіетлі то був ранній ранок. Протягом багатьох днів універмаги, магазини електроприладів, магазин фортепіано Шермана Клея, ба навіть ювелірний магазин «Вайсфілд і Голдберг» вели прибутковий бізнес, продаючи нові радіошафи «Філко 61Ф спеціалізована олімпійська». Незважаючи на цінник 49.95 долара, жителі Сіетла розхапували їх, як гарячі пиріжки. Кожен приймач продавався в комплекті з короткохвильовим тюнером і спеціальною «антеною високої ефективності» для забезпечення чіткого прийому як стандартних радіотрансляцій на «Ен-Бі-Сі», так і короткохвильових передач різними мовами прямо з Берліна. Тепер, коли наближався старт перегонів у класі вісімок, торгові представники довозили останні кілька радіоприймачів, замовлених попереднього вечора, у будинки Сіетла і налаштовували їх.
У майже готовому будинку Гаррі Ранца на озері Вашингтон не було грошей на таку примху як нове міжнародне радіо, але чоловік вважав, що приймач попередньої серії «Філко», який він купив ще у квітні для перегонів у Каліфорнії, потягне трансляцію «Ен-Бі-Сі» на радіостанції «КОМО» просто відмінно. Він прокинувся до світанку, зробив каву й увімкнув радіо, щоб лиш переконатися, що воно працює. Джойс прийшла трохи пізніше й підняла дітей. Тепер усі вони сиділи в кухні та їли вівсянку, ніяково усміхаючись один до одного та намагаючись угамувати свої нерви.
По всій Америці мільйони людей — тих, хто навряд чи чув про Сіетл до регати в Поукіпзі; тих, які йшли на роботу пізніше того п’ятничного ранку, якщо були щасливчиками, що мають роботу; тих, хто брався за повсякденну роботу на фермі, якщо були щасливчиками, що все ще мають ферму — також починали вовтузитись із ручками налаштування на своїх радіоприймачах. Історія Джессі Оуенса вже збудила інтерес більшості нації, доносячи на батьківщину, що саме було поставлено на карту в цих Олімпійських іграх. Тепер Америка очікувала побачити, чи напишуть неотесані західні хлопці зі штату Вашингтон ще одну главу в історії.
О 9:15 ранку голос коментатора «Ен-Бі-Сі» Білла Слейтера почав потріскувати в ефірі радіостанції «КОМО» у Сіетлі, ретрансльований із Берліна. Джойс попорпалась у своїй сумочці і витягла невеличку книжку. Вона перегорнула її сторінки і обережно вийняла тонкий зелений чотирилисник конюшини, який дав їй Джо, і який вона зберігала затиснутим між сторінками книжки. Дівчина поклала його на радіоприймач, присунула стілець і почала слухати.
Коли хлопці гребли до стартової лінії, стало зрозуміло, що погодні умови та їхнє призначення на шосту доріжку вимагатимуть напруження усіх сил. Косі потоки дощу полилися з неба знову, але дощ не був проблемою. Зрештою, хлопці були із Сіетла. Вітер, однак, безладно дув поривами із заходу, спрямовуючись приблизно під кутом у 45 градусів до курсу перегонів, із наростаючою силою судорожно вдаряючи в правий борт човна. Попереду Роджер Морріс і Чак Дей мали труднощі з утриманням човна на рівному кілі. На кормі Боббі Мок стискав дерев’яні штифти на тросах румпеля, смикаючи в певний момент один бік та вже наступної миті — інший, маніпулюючи кермом і намагаючись вдержати човен на прямому курсі.