Через місяць прийшло значно серйозніше лихо. Сільське господарство США вже восени було в жахливому стані протягом якогось часу. Величезні надлишки пшениці, кукурудзи, молока, свинини та яловичини, що вироблялися на Середньому Заході, спричинили крах цін на сільськогосподарські товари. Пшениця давала прибутку тільки на одну десяту від того, що приносила 9 чи 10 років тому. В Айові за бушель (35 літрів) кукурудзи давали менше, ніж коштувала пачка жувальної гумки. І обвал цін став поширюватися на Далекий Захід. Справи в Секвімі ще не були такими поганими, як на Великих рівнинах, але стало досить важко. Фермі Ранців, як і безлічі інших по всій країні, досі насилу вдавалося залишатися прибутковою. Але взявши «Секвім Прес» за 30 жовтня і прочитавши про те, що відбулося в Нью-Йорку протягом останніх кількох днів, Гаррі і Тула Ранци зрозуміли з холодною впевненістю, що світ безповоротно змінився, та вони не будуть ще довго захищені від шторму на Уолл-стріт навіть у Секвімі, далекому північно-західному закутку країни.
Протягом наступних кількох тижнів події продовжували розгортатись у будинку Ранців на Сілберхорн-Роуд. Через тиждень після фінансового краху щодня на фермі почали з’являтися дикі собаки. Десятки сімей просто покинули свої будинки і ферми у Секвімі тієї осені, і багато хто залишав собак напризволяще. Тепер вони зграями ганялися за коровами по всій фермі Ранців, нещадно кусаючи їх за ноги. Ревучи, бідолашні корови незграбно тупали серед пнів, поки не виснажились та не перестали давати молоко, яке було основним грошовим продуктом ферми. Два тижні по тому норки прокралися до курника і загризли десятки курей, залишаючи їхні криваві трупи зваленими по кутках. За кілька днів вони зробили це знову, майже ніби як для спорту, і тепер виручка від яєць значно скоротилася. Гаррі-молодший пізніше скаже про події тієї осені: «Все просто завмерло у воді. Це було так, ніби хтось сказав Богу: «Переслідуй їх!»
Якось пізнього дощового вечора в листопаді шкільний автобус випустив Джо, коли пітьма вже обволікала будинок. Ідучи доріжкою до будинку, переступаючи через вибоїни, повні дощової води, Джо помітив «Франклін» батька, з працюючим двигуном та пір’їнами білого диму, що розліталися із вихлопної труби. Щось було прив’язане до даху автомобіля з тентом над ним. Наблизившись, він побачив, що молодші діти сидять на задньому сидінні серед валіз і видивляються на нього через запітнілі вікна. Тула сиділа на передньому сидінні, уп’явшись очима прямо перед собою та дивлячись на будинок, де на ґанку стояв Гаррі, спостерігаючи, як підходить Джо. Хлопець піднявся сходами ґанку. Обличчя батька було витягнуте і бліде.
— Що сталося, татку? Куди ми їдемо? — пробурмотів Джо.
Гаррі подивився вниз на дошки опалубки ґанку, потім підняв очі й уп’явся поглядом у темний, вологий ліс поверх плеча Джо.
— Ми не можемо зостатися тут, Джо. Тут уже нічого не поробиш. Тула не залишиться, у жодному разі. Вона наполягає.
— Куди ми їдемо?
Гаррі повернувся, щоб зустрітися очима з Джо.
— Я не впевнений. Зараз у Сіетл, потім, можливо, в Каліфорнію. Але, сину, річ у тому, що Тула хоче, щоб ти зостався тут. Я хотів би лишитися з тобою, але я не можу. Маленьким дітям батько потрібен більше, ніж тобі. Ти в будь-якому випадку вже добре підріс.
Джо завмер. Погляд його сіро-блакитних очей прикипів до обличчя батька, несподівано порожнього й невиразного, як камінь. Приголомшений, намагаючись зрозуміти те, що він тільки-но почув, не в змозі говорити, Джо простягнув руку і поклав її на необтесані кедрові перила, намагаючись здобути рівновагу. Дощова вода, що стікала з даху, розбризкувалась унизу в бруді. Шлунок Джо рвонувся. Нарешті, він пробурмотів: «Але чи не можу я просто поїхати з тобою?»
— Ні. Це не спрацює. Послухай, синку, чи не єдина річ, яку я насправді зрозумів про життя — це те, що якщо ти хочеш бути щасливим, маєш навчитися стати щасливим самостійно.
Із цими словами Гаррі ступив назад до машини, заліз у неї, закрив двері і поїхав униз по доріжці. На задньому сидінні Майк і Гаррі-молодший заглядали через овальне дзеркало заднього вікна. Джо дивився, як червоні задні фари віддалялися та зникали в темній завісі дощу. Він повернувся, зайшов до будинку і зачинив за собою двері. Усе це зайняло менше від п’яти хвилин. Дощ тепер гримів по даху. Будинок був холодний і вогкий. Лампи, що звисали з крокв, спалахнули на мить. Потім потьмяніли та залишились погаслими.
Дощ усе ще дріботів об дах напівзбудованого будинку в Секвімі, коли Джо прокинувся наступного ранку. Вночі прилетів вітер і стогнав у верхівках смерек за домом. Джо лежав у ліжку протягом тривалого часу, слухаючи вітер, згадуючи ті дні, які він провів, лежачи в ліжку в мансарді тітки в Пенсильванії та слухаючи з віддаля скорботний звук поїздів, зі страхом і самотністю, що обтяжували його, тиснули на груди та штовхали на матрац. Те відчуття повернулось. Він не хотів вставати, його навіть не обходило, чи він коли-небудь встане.