Щоб подолати спад у першокурсників, Боллесу довелось ретельно вишукувати та ремонтувати слабкі ланки ланцюга. Однією з потенційно слабких ланок тієї весни, схоже, був Джо Ранц. Боллес намагався пересувати Джо вперед і назад між місцями номер 3 і 7, але безрезультатно. Проблема виглядала технічною. Від самого початку випробувань новачків минулої осені Боллес не міг навчити Джо послідовно «вирівнювати весло» — обертати його так, щоб лопать була перпендикулярною до поверхні безпосередньо перед введенням його у воду на етапі захоплення, початку кожного гребка. Якщо лопать увійшла у воду під будь-яким кутом, відмінним від 90 градусів, кількість енергії, що генерується наступним гребком, зменшується, і ефективність поступу всього човна знижується. Вирівнювання вимагало сильних зап’ясть і високого рівня регуляції моторики, і Джо, схоже, ніяк не міг уловити правильний розворот. Окрім того, його гребок у цілому був досить ексцентричний. Він веслував потужно, але рішуче, на свій власний лад, і за будь-якими мірками цей його спосіб виглядав дуже неефективно.
У відчаї одного прекрасного дня Боллес висмикнув Джо з першого човна перед відплиттям униз по озеру Вашингтон. Човен відчутно сповільнив швидкість. Спантеличений, Боллес посадив Джо назад у човен для зворотного ходу. Веслуючи додому, Джо і перший човен у відновленому складі випередили другий човен зі значною перевагою. Боллес був збентеженим. Імовірно, проблема не в зап’ястях Ранца. Може, вона була в його голові.
Для Джо ця коротка подія стала раптовим і холодним нагадуванням про те, якою нестійкою була його позиція в команді, а отже, у дійсності, і його присутність в університеті. Через кілька днів, 20 березня, коли стаття в «Пост-Інтеллідженсері» проголосила: «Ранца кличуть на місце номер 3», Джо вирізав її, вклав у свій альбом, який щойно розпочав, і написав поруч: «Хіба я можу бути безпрограшним варіантом? Поглянь, що пише газета. Однак не можу бути певен у цьому». Усе, над чим він працював, може скінчитись будь-якого першого-ліпшого дня.
Не додавало упевненості й те, що він, як і раніше, почувався бідним родичем. Оскільки погода залишалась прохолодною, він досі мусив носити рваний светр на тренування майже щодня, і хлопці постійно дражнили його за це.
Вони знайшли нове благодатне підґрунтя для веселощів у його бік одного вечора, коли їхній гурт помітив, як Джо їсть у кафетерії. Хлопець навалив на свою тарілку високою гіркою м’ясний рулет, картоплю і кукурудзу з вершками. Він накинувся на їжу з ножем і виделкою, енергійно працюючи над нею та закидаючи до рота. Змівши усе зі своєї тарілки, він повернувся до хлопця поруч, попросив у нього залишки м’ясного рулету й ум’яв його так само швидко.
Через шум у кафетерії він не помітив, що хтось підійшов до нього ззаду. Джо також не почув хихотіння. Коли він, нарешті, зупинився і підняв очі, то побачив посмішку на обличчі хлопця за столом навпроти. Слідом за його поглядом він повернувся та виявив півдесятка хлопців із човнової станції, що стояли півколом, простягаючи до нього брудні тарілки з масними посмішками на обличчях. Джо завмер, вражений і принижений, але потім повернувся назад, опустив голову з червоніючими вухами та продовжив їсти, запихаючи виделкою їжу до рота, як сіно до сараю. Його щелепи методично працювали, а очі зробились холодні й зухвалі. Він був голодним майже увесь час і не збирався відмовлятися від цілком хорошої їжі через купку віслюків у светрах. Він вирив надто багато канав, зрубав надто багато тополь та надто часто промишляв у холодних, вологих лісах за грибами і ягодами.