— Тоді,— мовив Адальберто, — ви не могли не помітити, що виникає ілюзія, ніби карета стоїть на місці, а назустріч їй мчать будинки, дерева, кущі…
— Хай так, — озвався Гуго, — що ж далі?
— Ви цілком праві, сеньйоре Адальберто, — підхопив Луїс. — Мені таке і в голову не спливло, а в каретах же я їздив не раз.
— Так оце і є найпростіший доказ того, що Сонце стоїть на місці, а Земля рухається довкола нього.
— Гм… — в задумі почухав потилицю Луїс. — Диви, що виходить: Земля, мов та карета, мчить навколо Сонця… Ох уже ці вчені, додумаються ж до такого!
«Молодець Адальберто, — похвалив Федя. — Здорово пояснив, посадив Гуго в калюжу, — і тут же промайнуло: — Адальберто і Гуго не спільники. Отже, пілотові можна все розповісти… Чи, може, вони затіяли суперечку спеціально заради мене?… Ну, це вже я занадто!..»
Та Гуго не збирався здаватись.
— До чого тут карета? — крутнув він головою. — До чого Сонце й Земля? Ви все переплутали, голубе! Може, ви ще станете заперечувати, що й метали, кожен із семи металів, не відповідають своїй планеті? Цар металів — золото — Сонцю, залізо — Марсові, олово — Юпітеру, срібло — Місяцю, мідь — Венері, свинець — Сатурнові, ртуть — Меркурію?
— Цього ніхто не збирається заперечувати, — знизав плечима Адальберто.
«Сім металів… — здивувався Кудряш. — Чому тільки сім? А вольфрам, нікель, молібден, магній, титан, хром, платина, марганець, бісмут, цинк? Хіба всі згадаєш… Розказати б їм про періодичну систему елементів Менделєєва. Тільки ж не зумію. Я сам у хімії не дуже… У третій чверті навіть трійку схопив… А може, показати їм ліхтарик? Він покритий нікелем. Тільки цього робити не можна… Чи, може, показати мильницю, вона пластмасова?.. Або тюбик зубної пасти… Та я й сам не знаю, з чого він…» — І тут, Федя раптом згадав про баклажку. Ну, звичайно ж, вона з алюмінію! Кудряш миттю приніс баклажку і простягнув її Гуго.
— Як ви гадаєте, з якого це металу? Алхімік нерішуче, певно, побоюючись якоїсь каверзи, взяв баклажку, покрутив у руках і, нічого не сказавши, повернув.
Федя внутрішньо святкував перемогу. Ясна річ, Гуго не міг відповісти. Вперше чистий алюміній одержали тільки на початку XIX століття. На Всесвітній Паризькій виставці 1855 року він привернув загальну увагу як новий, незнаний досі метал. Його називали «сріблом Девілля», за іменем творця — Сен-Клер-Девілля. Один кілограм цього «срібла з глини» коштував скажені гроші— 1200 золотих карбованців. Алюміній викликав захоплення в імператора Наполеона III, і на його прохання з цього металу виготовили обідній сервіз і ґудзики для мундира. Навіть ще 1888 року Дмитрові Івановичу Менделєєву піднесли цінний подарунок — келих з алюмінію.
— Дозвольте, я гляну, — попрохав Адальберто. Проте й він, з подивом обдивившись баклажку, не міг сказати, з чого її зроблено.
— Це витвір диявола! — раптом вереснув Гуго. — Нема на Землі такого металу!
Федя вже пожалкував, що приніс баклажку. Знову він не те зробив, дав козир алхімікові.
— Облиште! — з досадою поморщився Адальберто. — Ви ж самі бачите, що баклажка металева, — і попросив Федю пояснити, що це за метал.
— Алюміній. В нас його добувають…
— Ха-ха-ха! Добувають… — зареготав Гуго. — Де добувають?! Я об'їздив усю Європу, викладав в університетах! Останні дванадцять років читав риторику, астрологію, богослов'я в Сорбонні і…
— Стривайте, стривайте, — обірвав його Адальберто, пильно подивившись на Гуго. — Де ви сказали були останні дванадцять років?
Суперечка з алхіміком давно привернула увагу матросів, і на палубі зібрався чималий гурт. Адальберто обвів поглядом присутніх.
— В цей час я протягом двох років був у Сорбонні лиценціатом на кафедрі риторики, але сеньйора Гуго там не бачив.
— Що? Що? Лиценціатом? Ха-ха-ха! — засміявся алхімік. — Ви тільки подумайте, який нахаба! З таким же успіхом, шановний метре Адальберто, кожен може заявити, що носив докторську шапочку з китичкою!.. Ти нікчемний самозванець!
На подив Феді, Адальберто нічого не сказав, мовчки повернувся і зник у носовій надбудові.
— Бачили? — переможно вигукнув Гуго. — Ха-ха-ха! Злякався самозванець! В нього ще вистачає нахабства сперечатися зі мною!
Тепер алхімік переніс вогонь на Федю. Він став ображати його, як тільки міг.
Тим часом з надбудови знову з'явився Адальберто.
— Ось, — розгорнув він перед Гуго пергамент. — Тут чітко написано, що я лиценціат Сорбонни. Тепер попрошу показати ваш документ.
— Я не зобов'язаний перед тобою відчитуватись! — вереснув Гуго. — Я не вірю твоєму документу! Він фальшивий!
— А ти покажи, покажи.! Чого там! — почулося з усіх боків.
— Я… у мене вкрали… ні… Мене пограбував розбійник у Мадріді і все до нитки забрав. Але мене й без того знають у Європі! Я доктор…
Гуго ще щось говорив, та вже не можна було розібрати, слова його потонули в загальному реготі моряків.
— Нікчеми! Пігмеї! — крізь гамір вигукував алхімік і, задерши високо голову, попростував до своєї каюти.
Ніанг підняв руки догори і закружляв у танці, наспівуючи щось гортанне.
— Ми перемогли! — вигукнув негр. Очі його радісно блищали. — Який я радий, що ви, сеньйоре Адальберто, і ти, Федю, перемогли Гуго!
— Так, сьогодні ми його взяли на абордаж, — кивнув пілот. — Думаю, надовго затямить цей день. А ще вранці святкував перемогу.
— Про його перемогу мені б і хотілось поговорити, — сказав Федя. Тепер він не мав жодних сумнівів, з ким Адальберто.
— Федю, — шепнув Ніанг, — нас же можуть підслухати… Краще в іншому місці.
— Що, така важлива розмова? — насторожився Адальберто. — Тоді прошу до мене. Там ніхто не заважатиме.
У невеликій каюті Адальберто було повно книг. Пілот звільнив місце для Феді й Ніанга на скрині, а сам примостився на вузенькому ліжку. Повідомлення про змову він зустрів поблажливою посмішкою, яка ніби говорила:
«Ох ці хлопчиська! Чого тільки не придумають!» Та в міру того, як Федя наводив усе нові й нові докази, посмішка зникла. Адальберто слухав уважно. Обличчя його стало суворим.
— Шкода, що ви впустили ступку, — покрутив головою пілот. — Як же ми тепер доведемо, що Гуго ошуканець, та ще й, крім того, разом з Педро готує змову? Власне, ніяких доказів у нас нема. Дона Дієго я добре знаю. Ще вчора він, можливо, й повірив би нам, але сьогодні, після золотої платівки, навряд…
— Що ж робити? — нахмурив брови Федя. Нелюдський крик Гуго пронісся по каравелі.
— Вкрали! Вкрали ступку! І філософський камінь украли!
Всі мимоволі перезирнулись. Першим заговорив Кудряш.
— Повірте, сеньйоре Адальберто, каменя я не чіпав. Узяв лише ступку. Гуго заявляє, що вкрали камінь, щоб відтягти час. Виходить… — Федя з досадою поморщився, — виходить, я ще й допоміг йому…
— Не вішайте носа, герцог, — підбадьорив Адальберто. — Якось обійдеться. А зараз ходімте. Залишатись тут не можна, ще впаде підозра на нас. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо.
…Дієго уважно слухав Гуго і, коли той скінчив, запитав:
— Ти уважно оглянув каюту?
— Обнишпорив усюди! Нема ні ступки, ні філософського каменя.
— Ходімо до тебе, ще раз подивимось.
На палубі зібралася вся команда. Всі мовчки ждали наслідків. Нарешті з'явились Дієго й Гуго.
Капітан обвів присутніх важким поглядом. Він був блідіший, ніж звичайно.
— Серед вас є негідник, — мовив Дієго. — Щойно в його: каюті,— він показав палицею на Гуго, — вкрали ступку і філософський камінь… Даю на роздуми три хвилини. Я до тебе звертаюсь, негіднику! Якщо ти повернеш ступку і камінь, обіцяю зберегти тобі життя. Клянусь у цьому святими євангеліями! Якщо ж я сам знайду… а я знайду! — він різко стукнув палицею, — то такі тортури придумаю тобі, що ти благатимеш про смерть!
Запанувала напружена тиша. Тільки чути було, як важко дихають матроси.
Федя почував себе кепсько. Він намагався не дивитись на капітана, боячись, що очі зрадять його. На душі було тривожно. Здавалось, ще секунда-друта, і Дієго здогадається про все.