— Шкода, що шторм заніс наших собак, — зауважив Доменіко. — Вони б їх швидко знайшли…
— Вже збирались було відчалити, — розповідав далі Габріель, — коли чуємо з лісу: «Рятуйте! Допоможіть!». Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в трясовині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто і оком кліпнути, як їх і зовсім за тягло. Лише тюрбан Педро й зостався. От і все… Були Педро й Гуго і нема їх. Амінь! — сумно закінчив Габріель.
— Та-ак… — глибокодумно протяг Доменіко. — Пощастило обом…
— Це чому ж пощастило? — кинув хтось.
— Бо не попали б вони в трясовину, дон Дієго позаливав би обом горлянки розтопленим свинцем…
У цей час з каюти вийшли капітан і Адальберто. Вони вирішили відправити на острів матросів по прісну воду, дрова та організувати полювання на дичину.
З наказу Дієго спустили баркаси. Матросам таки добре набридло мотлятися по морю, і кожен просився на берег. Перш за все для полювання відібрали кращих стрільців, душ десять. Вони озброїлись рушницями й піками.
Прихопивши барила для води, сокири її піки, всі повсідались по місцях. Тут Адальберто помітив Федю, що мовчки стояв біля борту.
— А ви, герцог, не бажаєте прогулятися з нами?
— О, з задоволенням! — зрадів Кудряш. — І Ніангові можна?
Адальберто кивнув головою.
— Візьміть і мене! — благально крикнув Луїс.
— Та ти з двох кроків у корову не поцілиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, сеньйоре Адальберто, тільки зайвий вантаж.
— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс—А хто краще від мене збирає черепашачі яйця?
— Що правда, то правда, — змушений був визнати боцман, — на це ти мастак…
— Ну добре, Луїсе, стрибай! — крикнув Адальберто.
Луїс не примусив себе чекати. За кілька секунд він із сяючим лицем вмостився на носі поряд з Федею і Ніангом.
Вода в бухті була навдивовижу прозора. Кудряш, перегнувшись через борт, з цікавістю розглядав колонії коралів. Зграйками і поодинці пропливали проворні рибки. Вони були найрізноманітніших кольорів — зелені, червоні, блакитні, жовті, чавіть смугасті…
Ось і довгожданий острів. Пробираючись серед рифів, баркас наблизився до берега і ткнувся носом у пісок. Всюди лежали уламки рожевих і яскраво-червоних коралів. Викинуті хвилями, де-не-де виднілись безпорадні червоні та сині морські зірки. Здоровенний краб, наляканий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим, відполірованим хвилями каменем.
У небі кричали чайки і ще якісь незнайомі Феді птахи. Вони каменем кидались у воду, хапали рибу і здіймались у повітря. Птахи сварилися, вихоплювали одна в одної здобич…
Підійшов другий баркас. З наказу Дієго зрубали двоє дерев і трохи віддалік на березі спорудили величезний хрест. Дієго, спершись на палицю, став у театральну позу. Навколо, поскидавши капелюхи, завмерли матроси. Капітан витяг із камзола згорток пергаменту і, відкашлявшись, урочисто прочитав:
— Вступаючи в володіння цією землею, названою мною островом Герцога Променестеанського, оголошую його з усіма берегами, гаванями і з усім, що є в них. власністю його католицької величності короля Іспанії…
Як тільки скінчилась церемонія введення острова в володіння іспанської корони, матроси повитягали на берег баркаси. Стрільці подалися до лісу, решту матросів боцман розподілив для заготовки дров і води.
Луїс, рятуючись від пекучих променів тропічного сонця, окутав голову ганчіркою і побрів уздовж берега. Скоро він радів, знайшовши черепашачі яйця.
Ніанг і Федя пішли до річки. Під ногами похрустував сірий від солі черепашник. Після протухлої води з корабельних барил проточна вода здавалась особливо смачною. Річечка так вабила, що Федя не втримався і швидко роздягнувся. Він пірнув, а за ним Ніанг. В цей жаркий день було дуже приємно освіжитись і відчути, як тіло сповнюється бадьорістю. Федя розплющив очі і обімлів: прямо перед ним швидко ворушило лапами чудовисько із зміїною головою. Наляканий, він вискочив на берег і мимоволі посміхнувся: «страшним чудовиськом» виявилась морська черепаха.
Накупавшись, хлоп'ята сіли в затінку пишнолистої пальми. З лісу долітало дзижчання пилок, тріск повалених дерев, приглушені голоси.
Федю приваблювали таємничі тропічні зарості, про які він так багато читав у книжках. Не раз у своїх мріях він разом з відважними мандрівниками пробирався крізь непрохідні хащі. А зараз за сто кроків звідси екзотичні дерева й кущі з їхніми мешканцями!
.— Ходімо туди, — кивнув він у бік лісу.
— Не треба, — злякано сказав Ніанг. — Там змії, москіти, комарі. А ще… на нас можуть напасти леви!
Федя заспокоїв друга: острів лежить недалеко від берегів Нового Світу, а леви водяться лише в Африці і Азії.
Спочатку хлоп'ятам зустрілись пальми. їх змінили якісь гігантські дерева з великим м'ясистим листям. Стовбури дерев густо переплітали орхідеї. їх блідо-сріблясті корені повисали в повітрі. Федя замилувався квітами цих незвичайних рослин. Він не стримався і зірвав бірюзову квітку. 1 тут же, скрикнувши від гострого болю, відкинув її вбік. Федю вкусила мураха. Ці комахи обрали собі місцем постійного перебування орхідеї.
Стовбури дерев-велетнів окутували згори донизу гнучкі вузлуваті щупальця ліан. Самі ліани обросли мохом і лишайником. Деякі з них були завтовшки з руку дорослої людини, їхні гострі колючки підступно шкрябали тіло, шматували одежу, і кожен крок коштував неабияких зусиль.
Що далі йшли хлопці, то глухішим ставав ліс. Ніде ні пучка трави. Самий мох та якісь пістряві гриби. «Мабуть, отруйні», — подумав Кудряш, обминаючи їх. Все довкола мріло в сіро-зеленому мороці. Дерева-велетні і карлики попереплітались гілками. Ні неба, ні сонця. Суцільне зелене шатро. Все частіше стали попадатись мертві, зарослі мохом, лежачі дерева. Ноги грузли в м'якому вогкому ґрунті. Повітря було важке, смердюче, нерухоме, як у погребі. Від усього цього паморочилось у голові, стукало в скронях. Тіло Феді вкрилось липким потом, йому здавалось, що він зовсім не купався, хоч у лісі пробув усього чверть години.
На шляху хлоп'ят стіною стали деревоподібні колючі папороті.
— Федю, — вигукнув Ніанг, відмахуючись гілкою від москітів. — Вертаймось! Краще поплаваєм!
Кудряш не встиг відповісти. За метр від нього висіла вниз головою якась невелика дивна тварина. Довга брудно-сіра шерсть, кругла волохата голова…
— Це ж лінивець! — згадав Федя назву тварини. — Давай заберемо його з собою!
Ніанг, який ніколи в житті не бачив лінивців (в Африці ж їх немає), боязко позадкував.
— Ще вкусить, я боюся.
— Що ти, лінивці найспокійніші тварини в світі. Вони ніколи ні на кого не нападають, їдять собі листя й галузки, і все.
Федя відрубав кинджалом гілку і торкнув нею лінивця. Той не поворухнувся, тільки розплющив маленькі тьмяні очиці. Кудряш посмілішав і погладив його рукою. Знову ніякої реакції. Справді лінивець! Краще й не назвеш. Федя спробував відірвати лінивця від гілки, але де там! Лінивець міцно вчепився пазурами в гілку і тільки жалібно кричав: «І-і-і».
— Ну його, — махнув рукою Федя, — ходімо далі.
Йдучи слідом за Кудряшем, Ніанг невдоволено бурмотів; навіщо, мовляв, блукати, коли нічого цікавого нема. Зненацька посвітлішало, і попереду з'явилось широке болото, що заросло по краях яскравою соковитою зеленню. Голосно кумкали здоровенні жаби. Над болотом пищали хмари комарів. Тисячі маленьких, але лютих кровопивць одразу ж накинулись на Федю й Ніанга. Хлопці відчайдушно відмахувались, та це мало допомагало. Нові й нові полчища комарів налітали на Федю й Ніанга і кусали немилосердно.