— Треба нам з вами якось перебалакати стосовно цвинтаря, — сказав йому священик, угадавши хід його думок. — Небіжчикам я міг би запропонувати значно краще місце, неподалік звідси, а цю ділянку поруч із церквою ми використали б інакше.
— Ніхто не купить її й не стане забудовувати.
— Це з місцевих ніхто не купить, але є ще й туристи, вони геть чманіють від щастя, коли випадає можливість придбати літній будиночок у наших краях. Треба тільки попросити наших земляків тримати язик за зубами. І містечку вигода, і війтівству — вірний бариш.
— Маєте рацію. А й справді, треба буде сказати городянам, щоб не баляндрасили про цвинтар. Це не хтозна-яка робота.
І враз запанувала мовчанка, запанувала надовго, і ніхто не зважувався порушити її. Жінки розглядали краєвид, що відкривався з вікна, священик полірував маленьке бронзове розп'яття, землевласник налив собі ще вина, коваль розшнурував і знову зашнурував собі черевики. Війт раз у раз глипав на годинника, ніби показував цим, що в нього є й інші справи.
Однак ніхто не рушив з місця, кожен із присутніх знав, що містечко Віскос і слівця не проронить, якщо з’явиться покупець на земельну ділянку на місці цвинтаря, промовчить винятково заради приємності бачити в своєму місті, якому загрожує зникнення, ще одного новосела. І на своєму мовчанні городяни ламаного мідяка не зароблять.
А коли б могли заробити? А коли б могли заробити стільки, що стало б їм довіку?
А коли б могли заробити стільки, що стало б довіку і їм, і їхнім дітям?
Цієї самої миті ризницею несподівано пронісся подмух спекотного вітру.
— Ну то як? — запитав священик після п’яти нескінченно довгих хвилин мовчання.
Усі повернулися до нього.
— Якщо наші земляки й справді не пробовкаються, гадаю, ми можемо починати переговори, — відповідав землевласник, обережно підбираючи слова, аби їх не можна було потім витлумачити перекручено або й просто перебрехати.
— Це добрі, роботящі, скромні люди, — підхопила хазяйка готелю, враз перейнявши його стратегію. — От сьогодні, приміром, коли булочник хотів з’ясувати, що діється у Віскосі, ніхто йому нічого не сказав. На них можна покластися.
І знову запала тиша. Однак цього разу мовчанка була тяжкою, гнітючою, викривальною. Утім гра тривала, і тепер слово взяв коваль:
— Справа навіть не в скромності наших мешканців, — сказав він. — А в тому, що ми збираємося зробити, знаючи, що це аморально й неприпустимо.
— Що зробити?
— Продати освячену землю.
Усі в кімнаті полегшено зітхнули. Практичний бік справи можна було вважати вирішеним, а відтак переходити до дискусії на тему моралі.
— Аморально бачити, як занепадає наш Віскос, — мовила війтова дружина. — Усвідомлювати, що ми — останні, хто буде жити в ньому, і що мрії наших пращурів, наших прадідів, Ахава, кельтів за декілька років згинуть, як дим. Незабаром і ми з вами залишимо Віскос: кому дорога ляже до богодільні, хто сяде на шию дітям, змушуючи їх доглядати нас, немічних, старезних, непристосованих до життя у великому місті, своїх кволих батьків, які тужать за життям, яке залишилось позаду, і соромляться того, що не знайшли в собі достоїнства передати новому поколінню дарунок, отриманий від пращурів.
— Ваша правда, — погодився коваль. — Ми живемо аморальним життям. Адже щойно Віскос занепаде, ці поля просто позаростають бур’янами або будуть скуплені за безцінь, з’являться машини, прокладуть нові дороги. Позносять будинки й на їхньому місці, на землі, рясно политій потом наших пращурів, зведуть сталеві вежі. Хліб стануть вирощувати машини, люди будуть приїжджати сюди на роботу, а ввечері роз'їжджатися по домівках, які знаходитимуться далеко звідси. Яка ганьба випала на долю нашого покоління, — ми дозволили, щоб наші діти залишили Віскос, ми виявилися нездатні утримати їх поруч із нами.
— Ми просто зобов’язані порятувати це місто. За всяку ціну, — сказав землевласник.
Йому єдиному з усіх занепад Віскоса обіцяв чималі бариші, — він міг би скупити в ньому геть усе, а потім перепродати якійсь великій компанії, однак він зовсім не був зацікавлений у тому, щоб майже за безцінь позбутися земель, у надрах яких можуть таїтися скарби.
— А ви що скажете, панотче? — звернулася господарка готелю до священика.
— Я тямлю лише в моїй релігії, а в її основі — жертва однієї людини, яка врятувала все людство.
І втретє запала мовчанка, однак ненадовго.
— Мені час готуватися до суботньої служби, — продовжував він. — Давайте зберемося ще раз, ближче до вечора.