Після довгої паузи заговорив священик:
— Вона, судячи з усього, дуже побивається за своїм померлим чоловіком, — вже стільки років поспіль за будь-якої погоди день у день безцільно просиджує в себе на призьбі. Нічого не робить, тільки журиться, і, я гадаю, неборачка помалу божеволіє, — проходячи повз її обійстя, я не раз чув, як вона розмовляє сама з собою.
Знову кімнатою пронісся рвучкий подув вітру, і в присутніх морозець поза шкірою пробіг, бо всі вікна були зачинені.
— Життя у неї було дуже сумне, — продовжила хазяйка готелю. — Гадаю, вона віддала б усе на світі, аби враз опинитися там, де чекає на неї коханий чоловік. Вам відомо, що вони прожили в шлюбі сорок років?
Всім це було відомо, проте нікому до того не було діла.
— Жінка вельми й вельми поважного віку, можна сказати, на схилі днів… — додав латифундист. — І до того ж, єдина в нашім містечку, хто, по суті, нічим важливим не зайнятий. Якось я запитав її, чому вона завжди, навіть узимку, сидить на призьбі? І знаєте, що відповіла мені сеньйора Берта? Що вона чатує, аби не пропустити той день, коли в місті з’явиться Зло.
— Тоді, судячи з усього, вона зі своїм обов’язком не впоралася.
— Навпаки, — сказав священик. — Наскільки я зрозумів з ваших слів, той, хто впустив зло у Віскос, має його звідси й вигнати.
Знову зависла мовчанка, і всі зрозуміли, що жертву врешті-решт обрано.
— Залишилось останнє, — мовила хазяйка готелю. — Ми знаємо, коли відбудеться жертвопринесення в ім’я процвітання нашого міста. Знаємо, кого буде принесено в жертву. Завдяки цій процедурі праведна душа вознесеться до небес і замість страждань, які наповнюють її життя на цьому світі, знайде щастя. Зостається вирішити, як ми це зробимо.
— Треба буде порадитися з усіма чоловіками Віскоса, — сказав священик. — Нехай о дев’ятій вечора вони зберуться на міському майдані. Мені здається, я знаю «як». Незадовго до призначеного строку зустрінемося тут, у ризниці, і побалакаємо без сторонніх.
Перш ніж усі залишили ризницю, він попрохав, аби війтова дружина й хазяйка готелю, поки триватимуть збори, навідалися до Берти й завели з нею бесіду. Хоча старенька вечорами нікуди й не виходить, обережність зайвою ніколи не буває.
***
На звичну годину Шанталь прийшла до шинку. Він був порожній.
— Сьогодні на майдані збиратимуть усіх чоловіків Віскоса, — пояснила хазяйка.
Далі вона могла вже нічого й не казати, — Шанталь і так зрозуміла, що має відбутися.
— Ти бачила золото на власні очі?
— Авжеж. Однак вам слід попрохати чужоземця, аби він переніс його сюди. Дуже імовірно, що він, домігшись свого, вирішить дати дьору з міста.
— Він же не божевільний?
— Божевільний.
Хазяйка готелю подумала, що це слушна думка. Вона піднялася до номера чужоземця й за декілька хвилин повернулася:
— Погодився. Сказав, що золото сховане в лісі й що завтра він принесе його сюди.
— Тоді я, мабуть, сьогодні не потрібна?
— Ні, потрібна. Ти мусиш виконувати умови контракту.
Хазяйка не знала, як повідомити дівчині подробиці розмови в ризниці, але їй важливо було побачити реакцію Шанталь.
— Я просто приголомшена всім цим, — сказала вона. — Хоч і розумію, що тут треба сім разів відміряти…
— Нехай міряють хоч сім, хоч сто разів по сім — однаково їм забракне сміливості відрізати.
— Може й так, — мовила хазяйка. — А коли б не забракло, як би ти вчинила?
Вона явно хотіла знати, як зреагує на це Шанталь, і та зрозуміла, що чужоземець був набагато ближчий до істини, аніж вона, — та, хто стільки років прожила у Віскосі. Рада на майдані! Як шкода, що шибеницю знесли.
— То як би ти вчинила? — продовжувала допитуватися хазяйка.
— Я не відповідатиму вам на таке запитання, — відрізала Шанталь, хоча знала напевне, як би вчинила. — Скажу лише, що Зло ніколи не приведе за собою Добро. Сьогодні я переконалася в цьому на власному досвіді.
Хазяйка готелю, обурившись у душі з такого нешанобливого ставлення до себе, обачливо вирішила за ліпше не затівати суперечки й не сваритися із Шанталь, — у майбутньому це могло обернутися великими неприємностями. Збрехавши, що вона має ще підрахувати сьогоднішній виторг (привід, як вона тієї ж миті зрозуміла, був абсолютно нісенітний, оскільки в готелі мешкав лише один постоялець), вона вийшла, залишивши Шанталь в шинку саму. Душа її була спокійна, — сеньйорита Прим не виказала жодного прагнення збунтуватися, навіть після того, як хазяйка сказала їй про сьогоднішню раду на майдані, натякнувши в такий спосіб, що події у Віскосі можуть розігратися як завгодно. Що ж, цій дівиці теж потрібні гроші, і чималі, у неї ще все життя попереду, і, напевне, вона захоче повторити приклад своїх ровесниць та подруг дитинства, які давно залишили Віскос.