Тож якщо допомоги від Шанталь чекати не доводиться, то й заважати вона принаймні не буде.
***
Після вбогої вечері священик самотньо сидів на лаві в церкві. Він дожидався війта, який мав прийти з хвилини на хвилину.
Знічев’я священик розглядав облуплені стіни, вівтар, де не було жодного мало-мальськи пристойного витвору мистецтва й де висіли дешеві репродукції зображень святих, що за сивої давнини мешкали в тутешніх краях. Попри те що місто своїм відродженням мало завдячувати саме святому Савинію, народ у Віскосі ніколи не вирізнявся особливою набожністю. Люди забули про Савинія, натомість згадуючи Ахава, кельтів, тисячолітні хуторянські забобони, ніби й не розуміючи, що задля спасіння досить всього лише визнати Ісуса єдиним Спасителем роду людського.
Кілька годин тому священик сам зголосився стати мучеником. Це був ризикований хід, але він не мав наміру відступати й відмовлятися від самопожертви, коли б тільки люди не були такі легковажні й коли б ними не можна було маніпулювати з такою легкістю.
«Це неправда. Вони легкодумні, однак маніпулювати ними не так вже й легко», — заперечив він сам собі. Мовчанням чи проникливими словами люди змусили його вимовити те, що хотіли почути: жертвопринесення не буде даремним, це буде жертва в ім’я спасіння, і занепад зміниться розквітом. Він удавав тоді, ніби згоден стати жертвою, однак у те, що казав, вірив сам.
Служіння Богові справді було його покликанням, і він рано став на цей шлях. У двадцять один рік він був рукопокладений у сан і вже незабаром прославився красномовством і вмінням керувати своєю парафією. Ночами він безперестанно молився, а вдень доглядав хворих, навідував арештантів, годував голодних, — діяв достоту так, як про те мовиться у Священному Писанні. І мало-помалу поголос про нього розійшовся по всій окрузі, і розповіді про молодого священика дійшли до єпископа, людини мудрої й справедливої.
Разом з іншими молодими священиками його запросили до єпископа на вечерю. За столом обговорювали різні теми, а насамкінець похилого віку єпископ, який вже насилу пересувався, підвівся й заходився обходити гостей, пропонуючи кожному з них води. Усі відмовлялися, і тільки він один попрохав наповнити склянку по вінця.
Тоді один із запрошених мовив тихенько, але так, щоб його міг чути єпископ:
— Ми всі відмовилися від води, вважаючи себе недостойними прийняти її з рук цієї святої людини. Лише одному з нас невтямки, на яку жертву йде глава нашої єпархії, обходячи стіл із цією тяжкою сулією.
Повернувшись на місце, єпископ мовив:
— Ви вважаєте себе за праведників, але не принизилися до того, щоб прийняти від мене дарунок, і тим самим позбавили мене тої розради, яку приносить дарування. Лише один з вас дозволив Добру проявитися.
І негайно довірив його пастирському опікуванню найважливішу парафію.
Вони стали часто бачитися й незабаром потоваришували. Щоразу, коли юного падре охоплювали якісь сумніви, він вдавався до допомоги єпископа, якого називав своїм «духівником», і, як правило, одержував вичерпну відповідь. Наприклад, одного разу він геть зневірився в тому, що його діяння радують Господа, й опечалився. Розповівши про свої страждання єпископові й запитавши, що йому робити, почув:
— Авраам приймав чужоземців, і Бог був задоволений. Ілія не любив чужоземців, і Бог був задоволений. Давид пишався тим, що робить, і Бог був задоволений. Митар перед вівтарем соромився того, що робить, і Бог був задоволений. Іоанн Хреститель подався до пустелі, і Бог був задоволений. Павло ходив по великих містах Римської імперії, і Бог був задоволений. Нам не дано розпізнати, що принесе Господу розраду. Чини так, як велить тобі серце, і Він буде задоволений.
Наступного дня єпископ раптово помер від серцевого нападу. Падре сприйняв кончину свого духовного наставника як якесь знамення й заходився неухильно дотримуватися його останньої поради, себто прислухатися до голосу свого серця. Одним прохачам він подавав милостиню, іншим — радив іти працювати. Іноді правив месу дуже урочисто, а подекуди — співав разом із парафіянами. Про поведінку його було повідомлено новому єпископу, і падре викликали до нього.
І яке ж було його здивування, коли в кріслі глави єпархії побачив він того самого священика, який багато років тому докоряв йому за воду.