— Ти велів мені сидіти на стільці перед будинком і з року в рік вартувати місто, бо в нього може ввійти Зло. Ти сказав мені це задовго до того, як янгол-хранитель дав маху й дівчинка загинула.
Чоловік відповів, що Зло так чи інакше завітає до Віскоса, бо вештається по білому світу й полюбляє заставати людей зненацька.
— Не впевнена.
Він теж цього не певен, утім так воно і є. Може, двобій Добра й Зла триває щосекунди в серці кожної людини, бо серце і є те бойовище, на якому б’ються янголи й демони. Впродовж багатьох тисячоліть б’ються вони за кожну п’ядь, і так триватиме доти, доки один із супротивників не знищить іншого. А втім, хоч він і перебуває тепер у духовній сфері, там лишається ще дуже багато незвіданого, — набагато більше, ніж на Землі.
— Отепер ти мене більш-менш переконав. Не тривожтеся, — якщо вже мені доведеться померти, виходить, настала моя година.
Берта змовчала про те, що трішечки ревнує й хотіла б знову опинитися поруч зі своїм чоловіком, адже бабуся сеньйорити Прим завжди вважалася у Віскосі однією з тих, хто свого (та й чужого) не проґавить.
Гості вийшли, пославшись на те, що мають ще змусити Шанталь як слід усвідомити побачене. Берта возревнувала ще дужче, та незабаром вгамувалася, хоч і подумала, що чоловічок її намагається бодай трохи відстрочити її відхід, аби безборонно підбивати клинці до бабусі Шанталь.
Хтозна, може, ця його незалежність вже завтра й скінчиться. По якомусь роздумі Берта дійшла протилежного висновку: неборак заслужив декілька років відпочинку, що їй, шкода, чи що? Нехай собі думає, що він вільний, як птаха, і може робити все, що йому заманеться, — все одно вона знає, що він страждає від розлуки з нею.
Дивлячись на хазяйку готелю та війтову дружину, що стовбичили поблизу будинку, Берта подумала, що незле було б ще трішечки пожити в цій долині, милуватися горами, споглядати безнастанні чвари чоловіків і жінок, протистояння дерев та вітру, янголів та демонів. Її охопив страх, і вона спробувала зосередитися на чомусь іншому, — треба б завтра взяти клубок вовни іншого кольору, бо серветка, яку вона в’язала, вдавалася надто вже монотонною.
Збори на майдані ще тривали, а Берта вже спала, перебуваючи в цілковитій упевненості, що сеньйорита Прим, попри те що не володіє даром розмовляти з тінями померлих, зрозуміє все, що ті хотіли їй сказати.
***
— У церкві, на священній території храму, я казав про необхідність жертви, — мовив священик. — Тут, на мирський території, я закликаю вас приготуватися до появи мученика.
Невеличкий майдан, тьмяно освітлений одним-єдиним ліхтарем (хоча мер під час виборчої кампанії обіцяв установити ще кілька штук), був повен люду. Напівсонні селяни й пастухи (вони звикли лягати й вставати із зорею) зберігали благоговійне й боязке мовчання. Падре поставив поруч із хрестом стілець і став на нього, щоб усі могли його бачити.
— Впродовж багатьох сторіч церкву звинувачували в тому, що вона вела неправедні війни, хоча в дійсності ми всього лише прагнули захиститися від численних погроз і вижити.
— Падре, — гукнув хтось. — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати про церкву. Ми хочемо знати, що буде з Віскосом!
— Немає потреби пояснювати, що наше містечко ризикує от-от зникнути з мапи, прихопивши з собою вас, ваші землі й ваші череди. Я й не збираюся говорити про церкву, та дещо все-таки я мушу сказати: прийти до спасіння ми можемо лише через каяття й жертви. І я, поки мене не перебили, говорив про жертву, яку принесе хтось, про каяття, яке необхідне всім нам, і про порятунок міста.
— Узавтра все це виявиться брехнею, — пролунав ще чийсь голос.
— Завтра чужоземець покаже нам золото, — сказав війт, тішачись з того, що може надати громаді відомості, якими не володіє навіть священик. — Сеньйорита Прим не бажає нести відповідальність сама, і хазяйка готелю переконала чужоземця принести золото сюди. Без цієї гарантії ми палець об палець не вдаримо.
Війт узяв слово й заходився змальовувати чарівні зміни, які незабаром стануться у Віскосі, — благоустрій, новобудови, дитячий парк, скорочення податків, розподіл багатства, що звалилося як сніг на голову.
— Усім порівну, — вигукнув хтось.
Настав час сказати про головне, чого війтові робити дуже не хотілося, однак усі погляди тепер було звернені на нього, і люди на майдані, здавалося, очунялися від сплячки.
— Усім порівну, — підтвердив священик, випередивши війта. Він розумів, що вибору немає: або всі несуть однакову відповідальність за вчинене й одержують однакову винагороду, або невдовзі хтось донесе про злочин, охоплений почуттям заздрощів і помсти.