А тішилась вона з того, що нарешті вже зустріне свого благовірного, який цієї миті, мабуть, прогулюється з бабусею сеньйорити Прим, і з того, що останній день її життя видався зимним, проте ясним та сонячним: не кожному таланить забрати з собою в могилу такий гарний спогад.
Священик знаком звелів своїм супутникам почекати осторонь, а сам підійшов до старої.
— Добривечір. Бачите, який Господь великий, коли зумів створити таку красу, — мовила вона, а про себе додала: «Ви поведете мене, але всі мирські провини я залишу тут».
— Ви й не уявляєте собі, який прекрасний рай, — відповів священик, однак Берта зрозуміла, що пущена нею стріла влучила в ціль і священик тепер щосили намагається зберігати незворушність.
— Ваша правда, не уявляю. Більше того, взагалі не певна, що рай існує, а ви ж бо самі бували там?
— Поки що не доводилось. Зате я бував у пеклі й знаю, яке воно жахливе, хоча, з іншого боку, може видаватися вельми привабливим.
Берта збагнула, що він має на увазі Віскос.
— Помиляєтеся, падре. Ви були в раю, тільки не зрозуміли того. Утім, так трапляється з більшістю людей, — вони навіть у найблагодатніших місцях шукають собі страждань, бо вважають, ніби на щастя не заслуговують.
— Здається мені, що роки, проведені тут, умудрили вас.
— Багато років ніхто не приходив до мене, і ніхто не промовив до мене жодного слова, а от зараз, як не дивно, всі раптом згадали про моє існування. Уявіть собі, падре, вчора ввечері честь своїми відвідинами мені виявили хазяйка готелю й війтова дружина, а сьогодні мене відвідав наш пастир. Як я маю це розуміти? Впору б і загордуватися.
— У вас є для цього всі підстави, — відповідав священик. — Важливішої людини за вас у Віскосі немає.
— Я що, спадщину одержала?
— Десять зливків золота. Вам буде вдячне не одне покоління наших земляків. Цілком можливо, вам пам'ятник поставлять.
— Мені більше до вподоби фонтани. Це не лише гарно, але й спрагу вгамовує, і тривогу впокорює.
— Гаразд. Буде вам фонтан. Обіцяю.
Берта вирішила: настав час закінчувати ламати комедію й переходити одразу до справи.
— Падре, я вже все знаю. Ви прирекли на смерть ні в чому не повинну жінку, яка не здатна чинити вам опору. Будьте ви прокляті! І ви, і це місто, і всі його мешканці.
— Авжеж, ми будемо прокляті, — погодився священик. — Вже більше двадцяти років я намагався благословити цей край, але ніхто не чув моїх закликів. Більше двадцяти років я намагався поселити Добро в серцях цих людей, намагався, доки не зрозумів, що Бог обрав мене своєю лівою рукою, аби я показав їм Зло, на яке вони здатні. Може, принаймні тепер вони злякаються й навернуться.
Берті захотілося розплакатись, але вона стрималась.
— Золоті слова, шкода тільки, зовсім порожні, — всього лише спроба виправдати жорстокість і несправедливість.
— Я, на відміну від решти, роблю це не задля грошей. Я знаю, що чужоземцеве золото прокляте, як і наш край, і нікому не принесе щастя. Я роблю так тому, що Бог попросив мене про це. Вірніше, не попросив, а, зглянувшись на мої молитви, наказав.
«Марна суперечка», — подумала Берта. Священик тим часом засунув руку в кишеню й дістав звідти кілька облаток.
— Ви навіть нічого не відчуєте, — сказав він. — Дозвольте нам увійти.
— Ані ви, ані хтось інший не переступить порогу мого будинку, доки я жива. Хтозна, може вже вдосвіта ці двері будуть відчинені, але зараз — ні.
За знаком священика один з тих, хто його супроводжував, приніс пластикову пляшку.
— Прийміть ці таблетки. Ви на декілька годин поринете в сон, а прокинетеся вже на небесах, поруч із вашим чоловіком.
— Я завжди поруч зі своїм чоловіком, а снодійного зроду не вживала, хоч і страждаю на безсоння.
— Тим краще, — ліки подіють майже миттєво.
Сонце вже заховалося, і сутінки стрімко огортали долину, церкву, містечко.
— А коли я не захочу їх приймати?
— Приймете.
Берта подивилася на супутників священика й зрозуміла, що той каже правду. Вона взяла таблетки, поклала їх у рот і запила водою — цілою пляшкою. Немає у води ні смаку, ні кольору, ні запаху, а проте — вода найважливіша річ у світі. Достоту як і у Віскосі, принаймні цієї миті, немає нікого важливішого за Берту.
Вона знову оглянула гори, тепер уже покриті темрявою. Побачила, як зайнялася на небі перша зірка, і подумала, що прожила гарне життя: народилася й померла в улюбленому краї. То й що з того, що цей край її не любив? Справжня любов взаємності не вимагає, а той, хто бажає одержати за свою любов нагороду, дарма гає час.