Бог не оминав її своїми милостями. Вона ніде ніколи не бувала, проте знала твердо: у Віскосі відбувається те саме, що скрізь і всюди. Вона втратила чоловіка, якого палко кохала, але Бог дарував їй радість, — чоловік і після смерті залишався поруч. Вона бачила розквіт містечка, була присутня при тому, як почався його занепад, і піде з життя, не дочекавшись його остаточної загибелі. Вона знала людей з усіма їхніми вадами й чеснотами й, незважаючи на все, що відбувається з нею зараз, незважаючи на те, що чоловік божився їй, ніби й у невидимому світі триває жорстоке протиборство, — вірила, що доброта людська врешті-решт візьме гору.
Берті стало шкода священика, війта, сеньйориту Прим, чужоземця, всіх мешканців Віскоса, бо вона була твердо переконана: ніколи Зло не приведе за собою Добро, хай як хочеться її землякам вірити в це. Коли ж вони прозріють і побачать, яким усе є насправді, буде вже надто пізно.
Берта журилася лише за одне, — ніколи в житті вона не бачила моря. Знала, що воно існує, знала, що воно величезне, що водночас несамовите й лагідне, але так і не побувала коло нього, так і не змогла набрати в рот пригорщу солонуватої морської води, відчути босими ногами дотик піску, поринути в холодну хвилю, немов повертаючись у лоно Великої Матері (вона пам’ятала, що кельти любили вживати це поняття).
А коли не брати до уваги моря, то ні з чим на цьому світі не було їй сумно розставатися. Кепсько, звісно, дуже кепсько, печально, що доводиться їй залишати цей світ ось так, проте вона не хотіла вважати себе жертвою, — поза сумнівом, сам Бог призначив Берті цю роль, і була вона незрівнянно ліпша проти тієї, яку дав Він священикові.
— Я хочу сказати вам про Добро і Зло, — почула вона його голос і тієї ж миті відчула, як руки й ноги в неї наче оніміли.
— Не треба. Ви не знаєте, що таке Добро. Ви отруєні злом, яке заподіяли вам, і тепер розповсюджуєте його й на цю землю. Ви нічим не відрізняєтеся від чужоземця, який з’явився у Віскосі, аби нас усіх знищити.
Своїх останніх слів вона вже майже не чула. Глянула на зірку в небі й заплющила очі.
***
У себе в номері чужоземець увійшов до ванни, ретельно обмив кожен зливок золота й знову склав їх у старий і заяложений заплічник. Дві доби тому він зійшов із сцени, але тепер мусив знову з'явитися у фіналі, під завісу.
Все було продумано й сплановано ретельно і в найменших деталях — починаючи з вибору містечка, малонаселеного й відрізаного від зовнішнього світу, до спільниці, яка у випадку, коли щось піде наперекіс, відведе від нього будь-які підозри й не дозволить владі обвинуватити його в підбурюванні до вбивства. Диктофон і винагорода, перші сторожкі кроки, перший етап, коли він завів дружбу з мешканцями Віскоса. Другий етап, — коли він кинув у цю землю зерна жаху й сум’яття. Як Бог вчинив із ним, так і він чинитиме з іншими.
Він подбав про все й усе передбачив, — усе, крім одного: він і гадки не мав, що план його вдасться. Чужоземець був переконаний в тому, що, коли настане вирішальна година, пролунає коротке слово «ні», яке все змінить, відшукається одна-єдина людина, яка відмовиться піти на злочин, — і цього буде досить, аби показати: не все втрачене. Коли одна людина порятує містечко, то врятоване буде все людство, стане очевидно, що надія не згасла, що добро сильніше, що терористи самі не знали, причиною якого зла вони були, прощення буде дароване, на зміну стражданням прийде світлий смуток споминів, і він навчиться жити з ним і заново шукати щастя. За це «ні», яке йому так хотілося почути, мешканці Віскоса одержали б десять золотих зливків, — незалежно від результату парі, укладеного з Шанталь.
Але його план провалився. А тепер було вже запізно — змінити задум він не міг.
У двері постукали.
— Ходімте хутчій, — почувся голос хазяйки готелю. — Вже час.
— Іду-йду.
Він накинув піджак, спустився в шинок і сказав хазяйці:
— Золото в мене. Але щоб уникнути непорозумінь, хочу застерегти: вам, мабуть, відомо, що дехто обізнаний про те, де я перебуваю. Коли ви вирішите обрати іншу жертву, можете бути певні, що поліція наскочить саме сюди. Та й самі ви бачили, як я декілька разів телефонував звідси, чи не так?
Хазяйка готелю мовчки кивнула.
***
До кельтського моноліту йти було півгодини. Протягом багатьох століть люди вважали, що це всього лише величезний, відполірований дощами й кригою камінь вигадливої форми, за незапам'ятних часів повалений ударом блискавки. Ахав проводив там засідання міського віче, бо скеля нагадувала стіл, самою природою встановлений на свіжому повітрі.