Наступного дня, після, напевно, нелегкої ночі, Дора Рут писала Бьорнемові, дякуючи за прогулянку й намагаючись передати всю складність своїх почуттів.
«Одна година на лагуні виявилася вінцем дивовижного дня, — писала вона. — Справді, боюся, ми б надовго затрималися, коли б наші гості не готувалися до більш бурхливих забав. Мабуть, я б ніколи не зупинила плавання цією країною мрій з власної волі». Ці краєвиди викликали в жінки суперечливі почуття: «Мені це все видалося повним нескінченної журби, — писала вона, — а водночас настільки чарівним, що мені здається мудрістю втекти в гори й ліси, де панує вічний спокій. Я бажаю так багато сказати вам про вашу роботу протягом останніх двох років — роботу, яка настільки дивовижно втілила мрію Джона про красу, але я не впевнена, чи зможу. Це дуже багато для мене означає, і, сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Роками його надії і прагнення були моїми, і, хоч як я намагаюся зупинитися, мене не полишають ті самі хвилювання. Для мене цей лист — велике полегшення. Я щиро вірю, що ви не заперечуєте».
Вечори на виставці були принадні, а ночі — просто розкішні. Лампи, що обрамлювали кожну будівлю і кожен хідник, стали найвигадливішою демонстрацією можливостей електричної ілюмінації і першим масштабним випробуванням змінного струму. Сама тільки виставка споживала утричі більше електрики, ніж усе місто Чикаго. То була важлива віха в історії інженерії, але зачаровувала глядачів сама краса незліченних вогників, які освітлювали ярмарок. Кожна будівля, навіть Будинок виробників і вільних мистецтв, була облямована лампочками. Величезні прожектори — найбільші з будь-коли зроблених, що їх, як казали, було видно за сорок кілометрів — поставили на дах Будинку виробників, і його промінь гуляв територією і довколишніми районами. Великі кольорові лампочки підсвічували тридцятиметрові струмені води, які вилітали з фонтана Мак-Монніса.
Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».
Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.
— Що, без сірників? — здивувалася дитина.
Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.
Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.
«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».
Перші гості, повернувшись додому, розповідали друзям і родичам, що виставка, хоч і недороблена, значно грандіозніша й потужніша над усякі очікування. Монтґомері Шуйлер, провідний архітектурний критик часів Бьорнема, писав: «Ті, хто вперше бачив виставку, майже в один голос стверджують, що ніщо з того, про що вони читали й що вони уявляли, не було й близько подібне до цього видовища — вони жодним чином не були до нього готові». Репортери з далеких міст телеграфом передавали такі самі спостереження в редакцію, і їхній захват і трепет докотилися до найглухіших містечок. Серед полів, лісів і долин родини, які з жахом читали про кризу національної економіки, все одно почали думати про Чикаго. Так, їхати туди дорого, але ця подорож видавалася дедалі більш вартою того. Навіть необхідною.
Якби ж то містер Ферріс постарався нарешті доробити своє велике колесо.
Modus Operandi[46]
І от усе почалося. З ресторану, де харчувалися гості Голмса, зникла офіціантка. Учора була на роботі, а сьогодні зникла, не залишивши ніяких пояснень такого раптового вчинку. Голмс, здається, був вражений не менше за всіх. Десь поділася стенографістка Дженні Томпсон, а ще така собі Евеліна Стюарт — працівниця Голмса чи просто гостя. Лікар, який певний час винаймав кабінет у «замку» і потоваришував із Голмсом (їх часто бачили разом), теж чомусь виїхав, не сказавши нікому ані слова.