Чарльз Мак-Кім залишив виставку неохоче. Адже для нього цей ярмарок став тим ясним світлом, яке до пори розвіювало чорні тіні, що згущувалися в його житті. Він залишив Джексон-парк раптово вранці 23 жовтня і пізніше того дня написав до Бьорнема: «Ви знаєте, як я не люблю прощатися, і були готові виявити, що я втечу сьогодні вранці. Сказати, що мені шкода вас усіх залишати, — то висловити хіба що половину моїх почуттів.
Ви подарували мені прекрасний час, і останні дні виставки завжди будуть у моєму серці — так само, як і перші, особливо в тому, що пов’язане з вами особисто. Було б так добре решту нашого фізичного життя бути здатними озиратися на цей час знову й знов, говорити про це знову й знов, і навіть можна не казати, що ви можете покластися на мене в усьому скільки завгодно й коли тільки матимете таку потребу».
Наступного дня Мак-Кім написав своєму паризькому другові про те, що він, Бьорнем і більшість жителів Чикаго доходять спільної думки, що ярмарок був занадто гарним, аби його просто демонтувати після офіційного закриття 30 жовтня, до якого залишилося тільки шість днів: «Дійсно, для всіх зацікавлених людей питанням честі є те, щоб він зник у такий самий чародійний спосіб, у який постав, і що менше триватиме це зникнення, то краще. Заради економії, та й з очевидних причин, ішлося про те, що найкрасивіше було б підірвати будівлі динамітом. Інший план полягає в тому, щоб усе спалити. Оте останнє було б найпростішим і стало б грандіозним видовищем, коли б не небезпека, що палаючі тріски в процесі може віднести в місто, якщо сильний вітер повіє з боку озера».
Ні Мак-Кім, ні Бьорнем не були по-справжньому переконані, що виставку треба спалити. Будівлі, фактично, були сплановані так, що їхні частини як вторсировина мали чималу цінність. Такі розмови про вогонь були радше спробами полегшити біль від того, як бачиш, що прекрасний сон добігає кінця. Ніхто не міг витримати думки, що Біле місто стоятиме порожнім і покинутим. У «Cosmopolitan» писали: «Краще хай би воно зникло раптово, в усій красі та славі, а не поступово руйнувалося й розпадалося. Немає видовища сумнішого, аніж бенкетний зал після учти, коли гості пішли і світло згасло».
Пізніше ці міркування про вогонь здаватимуться пророчими.
Олмстед теж різко обірвав зв’язок. Наприкінці літа завантаженість роботою, а також спека й задуха знову похитнули йому здоров’я й позбавили його сну. У нього в процесі було чимало проектів, головним чином «Білтмор», однак Олмстед відчував, що його кар’єра добігає кінця. Йому вже минув сімдесят один рік. 6 вересня 1893 року він писав своєму другові Фреду Кінґсбері: «Приїхати до тебе я не можу. Мені часто сниться, як я їду нашими улюбленими місцями й зустрічаю тебе та інших, але таких, яких Доля не помилувала. І мушу так-сяк пливти до свого кінця». Олмстед, проте, дозволив собі висловити задоволення, що з ним траплялося нечасто: «Мене дуже тішать мої діти, — пише він Кінґсбері. — Вони — одне з головних у моєму житті; інша головна річ — покращувати краєвид і робити доступною радість від нього. Попри всі ті недуги, які не на жарт мене катують, я б не назвав себе нещасним стариганом».
Луїс Саллівен, який купався в славі й винагородах за Будинок транспорту — особливо за його Золоту браму — знову взявся працювати з Данкмаром Адлером, тільки за інших обставин. Посилення депресії і помилки обох партнерів залишили фірму з дуже малою кількістю замовлень. За весь 1893 рік вони завершили тільки дві будівлі. Саллівен, який до своїх колег завжди ставився суворо, розлютився на одного з молодших архітекторів, коли виявив, що той у вільний час проектує будинки для своїх особистих клієнтів. Саллівен його звільнив.
Той молодший архітектор був Френк Ллойд Райт[58].
Обов’язки десятьох тисяч будівельників також добігли кінця, і всі ті люди пішли у світ без роботи, поповнивши й так незліченні лави безробітних. Коли ярмарок завершився, разом з ними на вулицях Чикаго опинилися десятки тисяч людей. Насувалися осінні холоди, і загроза насильства майже висіла в повітрі. Мер Гаррісон співчував їхній біді й робив усе, що міг. Він найняв тисячі людей прибирати на вулицях і дав розпорядження не зачиняти на ніч поліцейські відділки, щоб безхатченкам було де заночувати. Чиказька газета «Commercial and Financial Chronicle» повідомляла: «Ніколи раніше ще не бувало такої раптової та вражаючої зупинки промисловості». Виробництво чавуну знизилося вдвічі, а нові рейки взагалі практично припинили виробляти. Через зниження попиту на вагони, щоб возити гостей виставки, завод Пуллмена не постраждав, але наприкінці ярмарку Джордж Пуллмен почав скорочувати платню й робітників. Проте він не знизив плату за квартиру в містечку компанії.
58
Американський архітектор-новатор, творчість якого мала величезний вплив на розвиток західної архітектури в першій половині XX ст.