Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі — на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд». Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.
Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці фірми, аж тут Рут, раптово поновивши життєві сили, приєднався до них. Він був люб’язний, душевний, дотепний. Коли вже хтось здатний «розгойдати» цих людей і запалити в них якийсь вогонь, то Бьорнем знав: це до снаги лише Рутові. Рут запросив східних гостей до свого будинку на Астор-плейс наступного дня, в неділю, на чай, а тоді нарешті пішов додому побачити своїх дітей і дружину Дору, яка, за словами Гарріет Монро, лежала в ліжку «майже смертельно недужа» — у неї нещодавно зірвалася вагітність.
Рут розповів Дорі, що дуже втомився, і пропонував їй наступного літа втекти разом кудись у довгу відпустку. Останні місяці в нього були сповнені розчарувань, безсонних ночей і поїздок. Він виснажився. Але поїздка на південь його не розрадила. Він не міг дочекатися кінця тижня, коли 15 січня архітектори нарешті підіб’ють підсумки своєї зустрічі та роз’їдуться.
«Після 15 числа, — казав він дружині, — я не буду настільки зайнятий».
Східні гості й чиказькі архітектори пізніше знову зібралися вечеряти до Університетського клубу. Бенкет на їхню честь проводив Комітет із територій і будівель виставки. Рут був настільки втомлений, що не зміг прийти. Вочевидь, ця вечеря теж була зброєю чиказців, покликаною розпалити в східняках ентузіазм і продемонструвати рішучість усерйоз виправдати ті грандіозні плани, якими хвалилося місто. То був перший із низки неймовірно розкішних і щедрих бенкетів, меню яких викликало питання про стан серцево-судинної системи в членів міської еліти.
На вході прибулих ловили репортери. Архітектори були люб’язні, але небагатослівні.
У залі стояв великий Т-подібний стіл, і на чільному місці, посередині поперечного столу, сидів Лаймен Ґейдж, голова виставки, праворуч його — Гант, а Олмстед — ліворуч. Від букетів гвоздик і рожевих троянд стіл скидався на клумбу. Біля кожної тарілки пишалася бутоньєрка. Усі прийшли у фраках. Жодної жінки не було видно.
Рівно о восьмій вечора Ґейдж узяв Ганта з Олмстедом за руки й повів із клубного вестибюля до бенкетної зали.
Устриці.
Один-два келихи Montrachet.
Консоме із зеленої черепахи.
Amontillado.
Смажений шед [28] à la Maréchel.
Огірки. Картопля à la Duchesse.
Філе-міньйон à la Rossini.
Chateau Lafite і Rinnart Brut.
Артишоки по-перському.
Pommery Sec.
Вишневий сорбет.
Цигарки.
Вальдшнеп на тостах.
Салат зі спаржі.
Морозиво: імбирне по-кантонському.
Сири: Pont l’Eveque; Rocquefort. Кава. Лікери.
Madeira, 1815.
Сигари.
Спочатку взяв слово Ґейдж. Він виголосив піднесену промову про блиск майбутньої виставки й необхідність поважних гостей у цій святковій залі подумати спочатку про виставку, а потім уже про себе, адже тільки самовідданість принесе успіх майбутній виставці. Йому схвально й активно аплодували.
Наступним говорив Бьорнем. Він розповів, як уявляє собі Всесвітню виставку, й підкреслив рішучу налаштованість Чикаго втілити цей проект. Він також закликав до спільної самовідданої праці. «Панове, — проголосив він, — 1893 рік стане третьою знаменною датою в історії нашої країни. На благо двох попередніх — 1776 і 1861 років — працювали всі істинні американці, тож нині я знову закликаю вас до великого служіння!»
І тут зала вибухнула оплесками. «Із бенкетної зали всі вийшли єдині, мов солдати перед боєм», — згадував Бьорнем.
Щоправда, в основному марширували саме чиказці. Назавтра в домі Рута Гарріет Монро прийняла східних архітекторів і вийшла з будинку вражена до глибини душі. «У розмові мене вразила їхня безнадія і байдужість, — згадувала вона. — Від таких гігантських будівель таким дешевим коштом годі сподіватися великої краси… Одноманітність ландшафту навколо Чикаго практично унеможливлює ефектне групування… Часу на готування і будівництво замало… Ці та інші критичні зауваження вказували на загальну недооцінку початого».