За кілька днів його настрій змінився. Ходили розмови, що інші профспілки можуть долучитися до страйку теслярів і зупинити всю роботу в Джексон-парку. Раптом з’явилося відчуття, що недостатня готовність виставки ховає в собі небезпеку. Будівництво складів для експонатів у північній частині території ще тільки мало розпочатися. Усюди, хоч куди б глянув Бьорнем, він бачив рейки й тимчасові доріжки, порожні вагони та ящики. Стружка перекотиполем качалася територією. Незавершений вигляд парку розчаровував його, і він дорікав дружині: «Чому ти не пишеш мені щодня? — питав він у вівторок. — Я марно чекаю на твої листи».
Він тримав фотографію Марґарет у своєму кабінеті. Щоразу проходячи повз неї, він брав її в руки й ніжно на неї дивився. Того дня, розповів він їй у листі, він уже поглянув на неї десять разів. Він розраховував на відпочинок після 1 травня, але тепер зрозумів, що напруга триватиме ще довго. «Громадськість сприйматиме роботу як повністю готову, і я був би радий, коли б так і було насправді. Мабуть, у кожного, хто бере участь у перегонах, бувають хвилини напіввідчаю, особливо недалеко від кінця — і не можна їм піддаватися».
Марґарет надіслала йому конюшину з чотирма листочками.
На території виставки була метушня і безлад, але не поруч на п’ятнадцяти акрах, на яких Буффало Білл збирався проводити своє шоу, котре тепер дістало офіційну назву «Дикий Захід Буффало Білла та група бравих вершників з усього світу». Він зміг відкрити своє шоу 3 квітня й одразу заповнив усі вісімнадцять тисяч місць навколо арени. Глядачі заходили крізь браму із зображенням Колумба з одного боку, під написом: «Гроза морів, найперший піонер», а з другого був намальований Буффало Білл і написано: «Гроза прерій, останній піонер».
Арена разом із табором займала 15 акрів. Сотні індіанців, солдатів і працівників спали в наметах. Енні Оуклі завжди створювала навколо свого намету домашній затишок: біля нього розташовувався у вазонах цілий сад: примули, герань і троянди. У її наметі стояла кушетка, лежали шкури пум, аксмінтерський килим[42], крісла-гойдалки й усілякі предмети домашнього побуту. Ну і, звичайно, багата колекція зброї.
Буффало Білл завжди починав свої вистави з пісні «Зоряний прапор» у виконанні ковбойського ансамблю. Потім відбувався «Великий парад»: американські, англійські, французькі, німецькі та російські солдати проїжджали верхи навколо арени. Потім виходила Енні Оуклі й розносила низку надскладних мішеней. Вона несхибно влучала. Також у виставі показували напад індіанців на диліжанс, на дедвудський поштовий фургон, а Буффало Білл разом зі своїми помічниками приходили на допомогу жертвам нападу. (У ранішій версії вистави, яку показували в Лондоні, індіанці нападали на карету, яка везла повз Віндзорський замок чотирьох королів і принца Вельського. За кучера був сам Буффало Білл.) Далі в програмі Коді й сам демонстрував неабияку влучність пострілу: скакав верхи навколо арени й розбивав прострілами з вінчестера скляні кулі, які кидали в повітря асистенти. Кульмінацією вистави був «Напад на хатинку поселенців»: індіанці, які перед тим «убивали» і солдатів, і мирне населення, уже інсценізували напад на хатинку, повну білих поселенців, і зазнавали нищівної поразки від Білла та групи ковбоїв, які хоробро відстрілювалися холостими. Із наближенням сезону Коді замінив цей напад більш драматичною постановкою — «Битвою при Літтл-Біґгорні… з історично бездоганним відтворенням сцени останнього бою Кастера[43]».
Унаслідок виставки сімейне життя полковника Коді похитнулося. Через гастролі він не часто бував у своєму домі в Норт-Платті (штат Небраска), але його відсутність не була головною проблемою. Білл любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Якось його дружина Луїза (Лулу) приїхала в Чикаго, бажаючи зробити чоловікові приємний сюрприз. Але виявилося, що дружина Білла вже приїхала. На рецепції готелю працівник повідомив, що проведе її в номер «Містера й місіс Коді».
Боячись, що масштабніший страйк поставить під загрозу весь ярмарок, навіть знищить його, Бьорнем розпочав перемовини з теслями та робітниками по металу й домовився встановити мінімальну платню, а за додаткові години платити в півтора раза більше, а за неділі та свята, зокрема й День солідарності трудящих — удвічі. Профспілковики, у свою чергу, підписали угоду працювати до кінця виставки. Очевидне полегшення Бьорнема вказує на те, що його бравада перед тим була лише позірною. «Ти можеш лише уявити собі, я втомився, але лягаю спати щасливим», — писав він до дружини. На міру втоми вказує й плутаний синтаксис, при тому, що зазвичай Бьорнем уважно за ним стежив. «Ми сиділи з раннього вечора до дев’ятої години. Доки не скінчиться виставка, таке випробування, мабуть, не повториться, тож твій образ неймовірно ніжно дивиться на мене зі столу».
43
Битва між індіанським союзом лакота — шаєни та Сьомим кавалерійським полком армії США 1876 р., під час якої загинув його команди Джордж Кастер.