— Який літак? — коротко запитав Грейт.
— «Дуглас», двомоторний.
— В якому стані?
— Техніки запевняють, що кращого й не бажати.
— Літак тут?
— На жаль… — розвів руками Хаген. — Я вимушений був залишити його у Сіцілії. Звідти ми можемо без особливих труднощів переправити партію дівчат. Злиденна країна, а дівчата є гарні. Варто хоч трохи пообіцяти їм, як готові на все.
— Невже їх так приваблює перспектива гарему?
— Ну, що ви! — аж здивувався Грейтовій наївності Хаген. — Ми укладаємо з ними контракт на якусь роботу. Головне — швидко і безшумно посадити їх у літак. Потім вони у наших руках, і маємо достатньо засобів, щоб загнуздати непокірних.
Грейтові захотілося виплеснути німцеві в обличчя залишки віскі. Вже було підняв склянку, та рука чомусь застигла, він лише переставив склянку ближче до себе.
— А раніше ви з ким е-е… працювали?
Обличчя Хагена затуманилось: видно було, що він щиро сумує.
— О-о! У мене був чудовий компаньйон. Ас! Сам Герінг любив і поважав його. Може, чули: Ганс фон Шомбург, підполковник, відомий льотчик-винищувач?
Грейт похитав головою, буркнув щось невиразне.
— Дурна смерть, — з жалем мовив Хаген. — Купався в морі, не розрахував сили і потонув. Розумієте, був шторм, я йому казав: не лізь у воду, а він — уперта голова! — пірнати під хвилі. Ну, й забарився, вдарило головою об скелю…
«І ти зараз у безвихідному становищі, — подумав Грейт. — Але хто йому міг вказати на мене?» Та запитав зовсім інше:
— Ви також воювали проти нас?
Хаген не відповідав кілька секунд, тінь майнула його обличчям, Грейтові здалося, що німець знітився. Але той відповів і без натяку «а розгубленість:
— Майже всі чоловіки Німеччини під час війни носили мундири. Я, правда, безпосередньої участі в бойових операціях не брав. Так, тилова служба… Сподіваюсь, ви без упередження ставитеся до людей, котрі вимушені були служити у військах СС?
— Попалися б ви мені одразу після війни!.. — стиснув величезний кулак Грейт. — Та все минає… Я знав кілька непоганих хлопців із колишньої вашої банди. Ви офіцер?
— Гауптштурмфюрер СС! — відповів Хаген чітко, і полковникові здалося: зараз виструнчиться перед ним з піднятою рукою.
— Плювати! — раптом видихнув Грейт із злістю. — Наплювати на все! Вип'ємо, гауптштурмфюрер!
Колись льотчик — земляк Грейта, якого вони визволили з полону, впізнав одного зі своїх колишніх катів — есесівця з табірної охорони. Вони передали цього оберштурмфюрера в руки правосуддя, але не минуло й півроку, як Грейт зустрів його у франкфуртському ресторані. Подумав: утік. Покликав поліцію, зчинив галас і тільки осоромився: в комендатурі пояснили, що колишній есесівець виправданий судом і зараз повноправний громадянин Західної Німеччини, власник металообробного заводу й активно співробітничає з американською адміністрацією… Піднявши склянку, Грейт розглядав рожевощокого крізь мутне скло.
Людина як людина, обличчя приємне і навіть добродушне. Колись він уявляв есесівців по кінофільмах — бліді, довгасті обличчя, олов'яні очі… Ні, Хаген зовсім не схожий на таких. Що ж, буває: німцям не солодко довелося під час війни, мало кому вдавалося робити, що хотів, і часто так складалися обставини, що й проти волі потрапляли в есесівці. Кожний хоче жити, і кожний влаштовує своє життя, як може! І чому, зрештою, йому не погодитись на пропозицію Хагена? Тридцять тисяч щомісяця…
Чекайте, цей німець називав і більшу суму. Півмільйона за рік! Ну, нехай не півмільйона, хай менше, але все одно через два роки він зможе придбати не якусь жалюгідну майстерню, а фешенебельний готель. Та й взагалі, якщо справи підуть добре, для чого поспішати навіть з готелем?
Полковник пильно глянув на Хагена і попросив:
— Ви, напевно, до тонкощів вивчили цю справу в юридичному, так би мовити, аспекті. Чи не могли хоча б у загальних рисах познайомити мене?..
Хаген зручніше влаштувався на стільці.
— Що за жахлива звичка — пити віскі, — поскаржився. — Тхне сивухою, і потім болить голова. Кельнер! — клацнув пальцями над головою. — Коньяку!
Кельнер приніс пляшку одразу, наче чекав на замовлення. Хаген хотів палити Грейтові, та полковник відмовився від коньяку (коньяк завжди нагадував йому ванільний лікер, тільки трохи гостріший), не пив і віскі, лише курив і слухав Хагена, намагаючись не пропустити жодного слова. Слухав і зважував.
… В Саудівській Аравії, в Омані і в багатьох інших князівствах і султанатах аж до цього часу існує рабство. Так, зараз, у другій половині двадцятого сторіччя! І раби не лише араби-тубільці, а й французи, англійці, італійки і німкені… І їхні діти — раби. Рабів використовують як секретарів, слуг, охоронців, раби працюють на полях і нафтових промислах, на таємних копальнях, де видобувають золото, незареєстровані поклади якого складають одне з джерел прибутку аравійських набобів. І, звичайно, багато рабинь у гаремах. Великих, розкішних і зовсім маленьких.
Хаген буцімто чув про такий випадок: король Саудівської Аравії захворів і майнув лікуватися до Відня. Коли здоров'я його величності трохи підправилося, він зняв один з найфешенебельніших готелів міста і виписав двісті чи триста своїх наложниць. Не всіх, звичайно, — гарем короля не можна рівняти з паршивим гаремом якогось шейха! — приїхали тільки найкращі, найулюбленіші «дружини» владики. Весь Відень, кажуть, бігав дивитися на королівських жінок — красуні одна за одну кращі. Але людина, що їздить у «ролс-ройсі» з підвіскою, усі деталі якої зроблені з золота, може собі дозволити й не таке. І що йому заплатити кілька тисяч за дівчину, яка сподобалась!
А втім — це ліричний відступ. Хаген пересів на стілець, що стояв поруч із Грейтовим, фамільярно поплескав полковника по рукаві.
— Отак-то, мій дорогий полковнику, деяким вашим мільярдерам і не снилося таке життя. Весь час біржа, ціни, виробництво, вдома стара некрасива жінка, за якою він узяв мільйони, і вона за це тримає його під каблуком, пиляє день і ніч — яка радість від мільйонів? Пробачте, знову відійшов від суті. Про що йшлося? Про живий товар? Ви помиляєтесь, полковнику, якщо думаєте, що ми з вами — унікальна фірма. Агенти аравійських рабовласників, шукаючи вродливих дівчат для гаремів, роз'їжджають не тільки по країнах Африки, Середнього і Близького Сходу. Ви, певно, не чули, та й звідки вам знати, що кожного року в Європі зникає кілька тисяч дівчат, у тому числі й п'ятнадцятирічних. І жодному поліцейському ще не вдалося натрапити на наш слід.
Хаген розповів про те, що почалися небажані розмови в спеціальних комісіях ООН, дійшло до того, що деякі надто активні парламентарії зробили запити своїм урядам. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року в Женеві було скликано конференцію, яка обговорювала питання, зв'язані з торгівлею рабами. П'ятдесят держав взяли участь у роботі конференції. Франція і Англія запропонували прийняти конвенцію, на основі котрої перевезення рабів морем належало розцінювати як морський розбій, а судна, запідозрені у цьому злочині, пропонувалося затримувати і ретельно обшукувати. Слава богу, знайшлися у шейхів впливові захисники. Сполучені Штати Америки так і не висловились з цього питання. Всі знали чому. США не хотіли псувати стосунки з королем Саудівської Аравії, бо мали військову базу в Дархані. А інтереси американських нафтових монополій в Аравії? На це також треба було зважити. І конференція прийняла досить невиразну, розпливчасту декларацію: «Рабство — жахлива річ!..»
Хаген хвилину помовчав і вів далі з щирим жалем:
— Це, коротко, історія питання, якщо дозволите. З тих часів багато що змінилося, і вивозити наш товар тепер небезпечніше. Хоча, — підморгнув, — нема лиха без добра: ціни на дівчат значно зросли і дійшли, як я вже казав, до дванадцяти тисяч фунтів за штуку. І це не межа…
— Скільки ви робите рейсів на рік? — запитав полковник. — В середньому?