— Не діліть не вбитого ведмедя! — зареготав, зрозумівши його, Хаген. — Звичайна арифметика тут ні до чого.
— Я повинен зважити на все, — вперся Грейт, — і хотів би хоча приблизно прикинути…
— На один рейс піде не менше трьох місяців, — не дав йому закінчити Хаген. — Літак візьме до п'ятнадцяти дівчат. Врахуйте накладні витрати, полковнику, що становлять приблизно двадцять процентів, а також те, що дванадцять тисяч фунтів за гарний екземпляр — поки, на жаль, найвища ціна. Прикиньте в середньому по двадцять тисяч доларів. Сподіваюсь, вам відома вартість «дугласа»?
Грейт кивнув і замислився. Розрахунки цього типа начебто правильні. А коли збільшити кількість рейсів?
Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.
— У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.
— Маєте сім'ю? — здивувався Грейт.
— Дружина і син, — не без гордості повідомив Хаген. — Закінчив університет.
— Чудово, — без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком — ідеал сімейного благополуччя. — Ви вірите в бога?
— Яке це має значення? — ухилився Хаген од відповіді. — Я чекаю на ваше рішення…
«Невже вам ще не зрозуміло?» — ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:
— Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.
— Гаразд, — погодився німець, — але я вимушений попередити вас, що ця розмова…
— Ви маєте справу з джентльменом!
— Я подзвоню вам.
— Мій телефон…
— Я знаю номер.
— Чудова обізнаність!
— З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.
— А якщо я повідомлю поліцію?
— Ну і що? — стенув плечима Хаген. — Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.
— А ви обережна людина.
— Можливо, вам також доведеться звикати до цього. — Хаген підвівся. — Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…
Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями — при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.
Навколо струмився натовп — сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку — він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном — цілим мільйоном!
Боже мій, невже він матиме мільйон?
І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?
Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.
— Дайте прикурити, мужчина!
Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.
— Чи не хочете провести вечір?
Пішов, не відповідаючи. Зробив кілька кроків і раптом зупинився. Дівчина метнулася навздогін, та полковник, не озираючись, швидко перейшов вулицю.
Думка, що зупинила Грейта, одночасно вразила і потішила його. В глибині душі він знав, що це — лише виправдання, виправдання жалюгідне, та все ж йому зробилося легше, і полковник навіть облаяв себе за нікому не потрібні сумніви. Ота гарна шлюха дивилася на нього очікувально, ба навіть благально. Ціна такого погляду — п'ять доларів. Вона пішла б і за три, повела б його до смердючої кімнатки десь на шостому поверсі старого будинку з скрипучими сходами. І очі в неї голодні — не кожного дня може дозволити собі обід навіть у дешевому ресторані. Гарем для неї — земля обітована: чудовий клімат, гаряча їжа, багато подруг…
Грейт піймав таксі і поїхав додому. Клубок уже не стояв біля горла, і його холостяцька квартира не здалася похмурою і брудною. Зрештою, він доживає в ній останні дні.
Грейт відімкнув шухляду письмового столу, перебрав папери, попалив непотріб. Спати не хотілося, сидів і курив, переглядаючи фотографії в товстому шкіряному альбомі. Переважно фронтові друзі: скільки тривог і небезпек пережито з ними!
Капітан Річард Еморі біля свого «ліберейтора». Всміхається і не знає, що вже не повернеться на аеродром. Його збили німецькі винищувачі над Нормандією; Річард так і не встиг скинути бомби, його «ліберейтор» врізався в землю і вибухнув — від Еморі не залишилось навіть жменьки попелу.
А ось лейтенант Джон Тодд — нього збивали аж двічі, але лейтенантові таланило: одного разу дотягнувся до передової і викинувся на парашуті, іншого — кілька днів блукав у прифронтовій зоні, обминаючи німецькі патрулі, поки не дістався до своїх. Щасливчик цей Тодд: вже давно у Штатах, одружився, працює у якійсь фірмі — спочатку писав, та час рве найміцніші зв'язки.
Від цієї думки зробилось сумно. Тоді, особливо під час дружніх вечірок, вони присягались берегти фронтову дружбу. Що залишилось від цих клятв? Приємний спогад і легкий наліт суму…
Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.
Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його — худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…
Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?
І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта — наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад — навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі — жовте і зморщене — стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним — рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.
Що б сказав йому зараз Райлі?
Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!
Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…
І все ж оте слово — зрадник — пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.