Пізно вдень Мельхіор прибув до рідного міста. Зі своїми стінами і вежами, які височіли з піщаної рівнини, він здавався йому маленьким і непоказним у порівнянні з Антверпеном, але вид на нього в туманному вечірньому світлі, тихе гукання сов у підліску зворушили його серце; після стількох тижнів поспіху місто дихало миром і простотою. Спогади, вкриті пилом, ожили в Мельхіорі; попрощавшись із паломниками, він зробив перші кроки до дому Кіліаана, хоч він був брудний і занедбаний після довгої подорожі. Вузькі пустельні й безлюдні вулички, наче тут увесь світ рано лягав спати, були лише привидами його спогадів, але з безпомилковою впевненістю лунатика він ішов уперед, уникаючи кожного ґанку, кожного виступаючого каменя, де б чужинець спіткнувся , біг провулками та переходами, щоб скоротити шлях. На якусь мить він злякався, що Кіліаан гуляє з Зеленими Шапками у винарнях навколо Ринку.
Але коли він постукав, Кіліаан сам відчинив двері. Він підняв маленький ліхтар і на мить недовірливо освітив Мельхіорове обличчя. Потім він радісно скрикнув:
- Він прийшов!» Наша відважний чернець, наш мандрівний художник повернувся до своїх друзів! Давай, заходь, хмелева тичка, дай я тобі всі кості поламаю!
Він поставив ліхтарик на підлогу і, обнявши Мельхіора своїми короткими жилавими руками, обняв того так міцно, що художник аж задихнувся від радості та розчулення. Тепер він міг би довіритися другові, як дитина довіряється своїй матері, сліпо, зі сльозами зізнатися у всьому, що він пережив, але вже позаду Кіліаана з’явилися дві жіночі постаті, Хефзіба та Блансінтьє, одна блідша за іншу у своєму прекрасному вінку волосся. Він відчув, як дивовижні теплі жіночі руки схопили і стиснули його руки, їхні дотики зробили його ще більш ніжним і вдячним, сльози навернулися на очі. Вдруге в житті він повернувся блудним сином до свого міста, цього разу до гнізда сердечної дружби, на яку навряд чи наважувався розраховувати. Друзі затягли його в хату, запалили всі свічки в свічниках і всі масляні лампи, допомогли йому розв'язати важкий оберемок і оглянули його з усіх боків.
- Який худий! Який брудний! І куртка порвалася! - вигукнули Хефзіба та її дочка.
Мельхіор лише посміхався в теплій атмосфері давньої дружби. Через деякий час він сказав:
- Давай мені мішок, привіз дещо вам у подарунок, бо продав усі картини», - і він одразу почав розпаковуватися.
- Все продано! – вигукнув у захваті Кіліаан; на мить Мельхіор злякався, що будівничий схопить його й підкине, як мішок вапна. – Я ж знав, ці мовчазні, ті працьовиті бджілки, мед збирають! Proficiat[20], брате, всіма євангелістами клянуся, ти заслужив це щастя!
Досі Мельхіор не наважувався дивитися на рудоволосу дружину свого друга та світловолосу Блансінтьє, але тепер, коли вони стояли біля нього з його подарунками в руках, нюхали олію й складали чудову шаль, він наважився глянути на них і відчув у серці блаженство, тепло й страх водночас, побачивши, як виросла Блансінтьє; її вузькі стегна прикривала майже така ж довга спідниця, як у її матері, а коли вона закутала волосся в хустку з плетеного вітру, вона раптом здалася йому Мадонною в її дитячі роки. Якщо він колись знову намалює таємне життя Діви, у нього не знайдеться кращої моделі, ніж ця струнка, спритна Блансінтьє. Вона відсунула батька, який сміявся і дивився на своє відображення в дзеркалі в татарській шапці, і хотіла ближче роздивитися себе в легкій тканині на її голові. Вона здавалася такою враженою власним відображенням, що обернулася й запитально перевела погляд то на матір, то на Мельхіора.
Кіліаан в чудовому настрої засміявся на весь голос і підштовхнув дочку до Мельхіора.
- Поцілуй його за дар, гусеня, поцілуй його!
Блансінтьє трохи повагалася, потім підійшла до Мельхіора, слухняно нахилилася до нього й торкнулася його губ своїми тонкими сухими губами. Кіліаан сплеснув руками, а Хефзіба тихо засміялася.
Блансінтьє, опустивши очі, відпустила Мельхіора і з невинним кокетством запитала:
- А мама?
- Мама теж, до лиха! - скрикнув Кіліан, ляскаючи себе по стегну.
Хефзіба не сказала ні слова, обняла Мельхіора легкими повними руками, притягла до себе і, мов старша сестра, поцілувала в обидві щоки. Мельхіор відчув полегшення від відстані, яку зберегла Хефзіба, бо, як завжди, боявся емоцій, проти яких був безпорадний. Він був радий, коли Кіліаан просто поклав край цьому невиразному збентеженню; він насунув на голову свою каракулеву шапку, ще раз обійняв Мельхіора й голосно поцілував: